Розділ «ПІДЗЕМНИЙ ФАКЕЛ»

Після затишку кабіни на Кюнта війнуло сирою прохолодою, пронизливий вітер тріпнув полами пальта. Піднявши комір, комісар ступив кілька кроків слідом за лейтенантом, і гущавина парку поглинула їх. Назустріч з кущів виринула постать поліцейського з групи Гошке.

— Ну як? — запитав лейтенант.

— Тихо, — відповів поліцейський. — Жодної живої душі біля будинку…

Густий чагарник підступав упритул до масивної чавунної загорожі. Кюнт розсунув слизьке гілля, мовчки дивився на фасад будинку, що темнів по той бік брукованого провулку на віддалі якихось п’ятнадцяти метрів. Ліворуч височів кам’яний мур старого замку. Мур відділявся від будинку № 6 на Цейтунгштрасе вузькою вуличкою-тунелем з навислими округлими арками та темними нішами дверей у прибудовах-баштах, що похмуро виступали з товстої двометрової стіни.

Провулок і тротуар біля будинку були порожні. Вже зникли останні перехожі, не з’являлися машини. Лише якийсь запізнілий проїжджий у блискучому від дощу плащі промайнув уздовж паркану на моторолері, залишивши у сирому повітрі ледь відчутний запах бензину.

І знову — тиша та одноманітний шум дощових крапель у гіллі.

— За всяку ціну, лейтенанте… — глухо промовив Кюнт і замовк: яскравий сніп світла раптом прорізав темряву, блиснув у скісних струменях дощу і впав на брук, на мереживо чавунної загорожі.

Сріблом блимнули ґудзики на шинелі Гошке. Світлим квадратом дивилося одне з вікон на третьому поверсі.

— Сигнал! — рвучко повернувся Гошке до поліцейського.

Той підняв руку. Зашумів механічний ліхтарик, блимнув червоним світлячком, раз, вдруге, втретє…

— «Гості» з’явилися. Вольф засвітив люстру в квартирі, — швидко пояснив лейтенант Гошке Кюнтові і ривком насунув кашкет на чоло.

— Але ж біля під’їзду ми нікого не помітили. Вони пройшли з двору?

— Так. Або вийшли з якоїсь квартири, де сиділи весь час. Дозвольте, комісаре…

— Я з вами, Гошке!

Пригнувшись, Кюнт кинувся слідом за лейтенантом на вулицю. Гошке повернув за ріг будинку. Комісар не відставав. Він помітив, як кілька поліцейських, з’явившись ніби з-під землі в безлюдному кварталі, забігли у браму. Тут Кюнтові здалося, що лейтенант Гошке зник у провулку тунелі, але той тихо покликав від затіненого кам’яного муру:

— Товаришу Кюнт, сюди!

Тієї ж миті у будинку приглушено пролунали постріли. Хтось закричав. На брук з дзенькотом посипалося скло, Кюнт підвів голову, смикнув з кишені пальта пістолет: прямо над ним, угорі, на вузенькому балконі другого поверху з’явилася людина. Закинувши ногу через перила, невідомий повис на руках, на якусь секунду завмер і важко плигнув на брук, чорним птахом майнувши проти глухої стіни.

— Руки вгору! Не рухатися!

Спалахнув електричний ліхтар; владний голос лейтенанта Гошке вивів Кюнта із заціпеніння. Світле коло впало на кам’яну нішу, засліпило втікача, який завмер з піднятими руками, залило мертвим зеленкуватим світлом його зігнуту постать, обличчя. З-за плеча лейтенанта Гошке Кюнт побачив це обличчя чітко, як на екрані. Цього було досить. З грудей комісара вирвався радісний хрип. Не цілячись, майже впритул Кюнт вистрілив лейтенантові в потилицю. Гошке хитнувся, схопив повітря руками і м’яко повалився на брук.

Невідомий шарпнувся від несподіванки вбік, вдарився плечем об мур. Кюнтів пістолет вперся йому в груди.