Петришин сидів на подряпаній осколками голоблі, поклавши на коліна похапцем перев’язану руку. Крізь бинт проступала кров, рана нестерпно нила. На лобі Петришина рясніли краплини поту, біляве пасмо вибилося з-під зеленого кашкета.
Худий бандерівець у сіро-зеленому френчі, перетягнутому ременем з пряжкою-тризубом, стояв перед лейтенантом. Давно не стрижене волосся спадало брудними патлами на плечі. Руки бандита тремтіли, він щосекунди оглядався, ніби чекав, що його схоплять ззаду.
Петришин дивився ворогові у вічі. Під його важким поглядом той щулився, втягав голову в плечі, починав дихати важко і часто.
— Та-а-ак, — протяг лейтенант і підвищив голос. — Де Гандзя?
Бандит ворухнув губами.
— З Довбнею вдвох, ще вчора увечері… зник він. Вночі приходив, потім знову пішов з яру…
— Куди?
— Не знаю… Я нічого не відаю, пане… — він запнувся, не знаючи, як назвати лейтенанта. — Богом клянусь…
— Помовч із своїми клятвами! За чим повертався Гандзя вночі?
Бандерівець мовчав, нервово смикав плечима.
— За скринькою? Що несли в ній? Ну!
— Золото, прошу вас… Золото несли, каблучки, годинники, браслетки… Самоцвіти були. Казали хлопці, я не бачив. Довбня, охоронець Гандзі, завжди при тій скриньці був, невідлучно…
— Куди тягли цей свій… скарб?
— Туди, на захід… Гандзя обіцяв поділити все порівно, коли доберемося… до німців. Жити, казав, будемо… якщо коштовності… донесемо…
Петришин відвернувся, хитнув головою солдатові, що стояв поруч з автоматом напоготові.
— Давай другого!
До лейтенанта підвели невисокого парубійка років дев’ятнадцяти. Він дивився широко відкритими очима на офіцера-прикордонника з перев’язаною рукою, і його веснянкувате обличчя смертельно зблідло.
— Ну, Грицьку, розповідай, все викладай. Як у банді опинився, як людей наших вбивав, як хати палив, — Петришин до болю стиснув пальцями здорової руки коліно, переборюючи нестримне бажання висмикнути з кобури пістолет. — Говори і дивись мені у вічі. Дивись! Ми з тобою на одній вулиці росли, в одній школі вчилися, разом корів пасли. А ти он ким став…
Грицько замотав головою, зашепотів.
— Не вбивав я. І не палив… Як-то можна — своїх людей… Я тут з ними ледве не збожеволів… Арсене, не стріляй! Ти ж знаєш, твій батько з моїм однаково спини гнули на старого Мацюка, тягали каміння. Ми ж» з тобою… Арсене… Не віриш?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вулиця Червоних Троянд» автора Анатолій Стась на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ПІДЗЕМНИЙ ФАКЕЛ“ на сторінці 14. Приємного читання.