Розділ «ЛЬВІВ 2000»

23 червня 1917 року Центральна рада проголошує 1-й Універсал, заявляючи, що український народ, не відокремлюючись од Росії, сам береться організувати своє життя на власний розсуд. Через п’ять днів Центральна рада ставить при владі Генеральний секретаріат — Тимчасовий український уряд. Усі посади в цьому уряді доручено соціалістам — членам соціал-демократичної, соціал-революційної і соціал-федералістської партій. Симон Петлюра призначений генеральним секретарем військових справ.

Після проголошення 1-го Універсалу Україна вважає себе автономним краєм. Поставлений перед доконаним фактом, Тимчасовий російський уряд дещо пізніше надсилає до Києва делегацію у складі трьох міністрів — Керенського, Церетелі, Терещенка. Обидві сторони погоджують форми автономії. 16 липня 1917 року Тимчасовий російський уряд врешті визнає автономію України з певними умовами.

НА ПОСАДІ СЕКРЕТАРЯ ВІЙСЬКОВИХ СПРАВ

Упродовж наступних місяців Симон Петлюра як голова Генерального військового комітету та секретар військових справ працює для усвідомлення українськими солдатами російської армії їхнього обов’язку щодо України, для українізації військових формувань, розкиданих у європейській частині імперії, і створення національної армії в Україні. Ця величезна робота наштовхується на систематичну протидію Тимчасового російського уряду і вагання численних українських лідерів-соціалістів, що дотримувались антимілітаристських настроїв.

У жовтні, напередодні ленінського державного перевороту в Росії, Симонові Петлюрі вдалося українізувати численні полки поза країною, а певна кількість надійних частин була введена в саму Україну. Петлюра користувався великим авторитетом як усередині українського уряду, так і серед вояків.

Враховуючи той факт, що в українських містах існували значні російські, єврейські і польські національні меншини, Центральна рада приймає їх представників у своє середовище; деякі з них призначаються членами Генерального секретаріату (уряду) України: Рафес (єврей) — головним державним контролером, Зільберфарб (єврей) — помічником секретаря в жидівських справах, Міцкєвич (поляк) — помічником секретаря у польських справах, Зарубін (росіянин) — секретарем у справах пошти і телеграфу.

Тимчасовий російський уряд починає зволікати і викручуватися, загальний стан у країні поступово погіршується. Україна шукає визнання і підтримки союзників, зокрема Франції. Просоюзницька тенденція всередині українського уряду дістає безперечну підтримку Симона Петлюри та Олександра Шульгина, генерального секретаря з національних, а потім з міжнародних справ. Починаючи з 15 серпня 1917 року, користуючись з кількаразового перебування в Києві спеціального посланника французького посла в Петербурзі журналіста Жана Пелісіє, обидва політичні мужі підтримують з ним дуже тісні контакти, не приховуючи, що покладають великі надії на допомогу Франції.

С. Петлюра чудово розуміє, що ця допомога особливо необхідна у справі творення українського війська. Україні бракує фінансових засобів і спеціалістів. Усе важче і важче втримувати дисципліну. Пацифістська пропаганда російських більшовиків та анархія, що охопили Росію, розповзаються на терени України.

Під час ленінського державного перевороту в Петрограді (7 листопада) у Києві відбувається ІП Військовий з’їзд, який приймає резолюцію з вимогою проголосити Українську республіку відповідно до права народів на самовизначення. З’їзд висловився проти більшовицького перевороту. Але в наступні дні наявні сили в Україні — Центральна рада, представники Тимчасового російського уряду та більшовики, кожна з яких мала власні війська, — ведуть боротьбу за захоплення влади.

Після короткотривалої сутички з російськими загонами, викликаної більшовицьким повстанням у Києві, перемогу отримують українці і стають господарями ситуації в усій Україні. Захоплення влади контролюється Генеральним військовим комітетом на чолі з С. Петлюрою. 15 листопада Симон Петлюра повідомляє ставку російського головнокомандувача й Антанту, що військова влада в Україні перейшла в його руки. 16 листопада Генеральний секретаріат офіційно заявляє, що відтепер він здійснює повноту влади в усій Україні. 20 листопада Центральна рада ухвалює Ш-й Універсал, яким вона проголошує встановлення Української Народної Республіки, що повинна стати членом майбутньої федерації народів колишньої Російської імперії.

Отже, Симон Петлюра був одним із головних виконавців взяття влади українцями, що дозволило проголосити Українську Народну Республіку. Окрім створення українського війська, спроможного гарантувати існування Республіки і тримати фронт, С. Петлюра займається забезпеченням порядку у країні. Коли 8 листопада більшовики прийняли відомий закон про мир, велика частина російських солдатів покинула фронт і розбрелася по Україні, шукаючи, як би це повернутися додому, в Росію. Звичними стали заворушення, грабунки. Спостерігаються факти пограбування євреїв і декілька спроб вчинити погроми. Після закликів до спокою, оголошених О. Шульгиним (генеральний секретар у справах національностей) і В. Вин-ниченком (генеральний секретар внутрішніх справ і голова Генерального секретаріату),,

С. Петлюра 28 листопада 1917 року звертається до вояків української армії:

“Ніякі погроми не повинні бути припущені на нашій землі. Я вже викликав українські полки і дивізії, щоб охоронити порядок на Україні. Одночасно з цим я українізуюрізні частини в тилу. (...) Війська будутьрозміщені по цілій Україні, по всіх залізничних лініях і шляхах, аби скінчити з безладом і погромами. Знайте, що все це я роблю по уповноваженню нашого правительства, прави-тельства Української Народної Республіки... що відповідальність я можу нести тільки тоді, коли я буду спиратися на вас, українські солдати”2.

Однак минають тижні, але через брак коштів творення національної армії не просувається. Солдати все більше й більше деморалізовані більшовицькою пропагандою. Частина відданих військових з’єднань перебуває на фронті. За той час російський більшовицький уряд вирішує розпочати мирні переговори з австро-німецькими військами.

Відкриття 4 грудня 1917 року переговорів ставить український уряд у дуже складне становище. Українські солдати втомлені, вони також бажають миру. Окрім того, Київ вважає, що росіяни не повинні вести переговори від імені всіх народів колишньої імперії. Навіть у Бреет-Литовсь-кому Україну поиинні представляти лише українці. Український уряд боїться, що російський уряд може підписати мир на шкоду українським інтересам.

Українці відчайдушно шукають визнання і підтримки союзників, налагоджують контакти з французьким послом у Петрограді3. Але Франція поводиться нерішуче. А за той час більшовики готуються виступити проти української влади. В Україні вони мають численні військові частини і червону гвардію. їхній збройний виступ запланований на 13 грудня 1917 року в Києві. Але в ніч з 12 на 13 грудня українці оточили більшовицькі загони, роззброїли російських вояків і товарняками відправили їх за російський кордон. Така сама доля спіткала численні російські частини у провінції.

Діями українського війська керує Симон Петлюра, який наказує арештувати в Києві кількох знаних більшовиків. Його поведінку деякі члени ради вважають надто різкою — вони не хочуть конфлікту з совєтами. Але Петлюру відвідують генерал Табуї і підполковник Лавернь, які перебувають на постої у Києві, і вітають його з енергійними діями4.

Для забезпечення своєї життєздатності уряд Леніна потребує виходу на південь: у напрямі Дону, де гуртуються антибільшовицькі сили росіян і становлять для уряду серйозну загрозу, та у напрямі Донбасу і українських рівнин, щоб знайти там вугілля та продукти. 16 грудня 1917 року Ленін і Троцький надсилають українському народу “Маніфест”, підсилений ультимативними вимогами. Петроград визнає Українську Народну Республіку і її право на відокремлення од Росії, та водночас звинувачує український уряд в дезорганізації фронту внаслідок відкликання українських загонів, у роззброєнні совєтських військових частин, які перебувають в Україні, у відмові в переході російським військам, що прямують на Дон проти Каледіна. Якщо через 48 годин російський уряд не одержить задовільної відповіді, він “вважатиме Центральну Раду у стані відкритої війни проти радянської влади в Росїі і на Україні5.

Оскільки український уряд відкинув цей ультиматум, розглядаючи його як втручання у внутрішні справи України, совєтська Росія розпочинає воєнні дії проти Української Республіки. Таким чином розпочалося перше вторгнення на Україну.

Віч-на-віч із цією критичною ситуацією, коли армія, за винятком кількох надійних частин, майже не існувала, всередині українського уряду виявилися розбіжності. Одні (серед них був Петлюра) вважали, що треба покладати надії на Францію і продовжувати воєнні змагання на боці союзників; інші, розчаровані пасивністю Франції та союзників, були переконані, що треба вийти зі стану війни і взяти участь у Брест-Литовських мирних переговорах.