Розділ «ЛЬВІВ 2000»

' Hrouchevskyi М. Histoire de l‘Ukraine. Editions P.I.U.F. Paris, 1959. P.202.

обмежовану змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індиві-дуальности можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальности є метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин”1.

Симон Петлюра стає членом Української революційної партії і керує її полтавським осередком. Через рік, 1901 року, про його підпільну діяльність дізнається дирекція духовної семінарії, і Петлюру відраховують з навчального закладу. Він готується складати іспити екстерном, дає приватні уроки, аби заробити на життя, однак не полишає політичної діяльності.

Проте восени 1902 року, переслідуваний, ризикуючи бути арештованим, Симон Петлюра змушений виїхати до Катеринодара, на Кубань, де знаходить роботу в архіві штабу Кубанського війська. У цій установі він працює під керівництвом члена-кореспондента Академії наук Ф. Щербини. За допомогою свого приятеля П. Понятенка і багатьох інших молодих людей Симон Петлюра засновує в Катеринодарі товариство “Вільна громада”, що стало філією Української революційної партії. Але у грудні 1903 року він був заарештований і до березня 1904 року перебував в ув’язненні. Звільнений “на поруки”, повертається до Києва.

На той час український національний рух не був ні єдиним, ні однорідним. Існували інші політичні групи, створювалися нові партії. Загалом українська інтелігенція відчувала на собі сильний вплив федералізму і соціалізму.

Федералістські тенденції, які спостерігалися також в інтелігенції інших слов’янських народів, виникли на початку XIX століття під впливом панславістських ідей та слов’янофільства. Усвідомлюючи особливість слов’янських народів, деякі письменники мріяли про можливе створення федерації чи конфедерації всіх вільних, рівних і незалежних слов’янських народів. В Україні цю ідею знаходимо у програмі Українського Кирило-Мефо-діївського братства (1846-1847). У другій половині XIX століття федералістська ідея ще більше проймає українські кола, але вона йде в руслі трансформації Російської імперії у федерацію вільних народів, які мали б користуватися однаковими правами та автономією.

Оскільки така трансформація могла б відбутися лише із зникненням деспотизму та царського централізму, із встановленням конституційного режиму, треба було насамперед боротися з владою царизму. З другого боку, соціальна несправедливість, неписьменність та неймовірні злидні народу спричинилися до того, що в ідеалістичному пориві молоді інтелектуали віддавали перевагу соціальному питанню, бажали боротися насамперед за права народу, його рівність та гідність. Така ситуація ослабила національні ідеї в Україні і сприяла утриманню ідей федералістських. Але швидкому розвитку українського національного духу насамперед заважали репресії та численні обмеження.

Восени 1904 року, через декілька місяців після повернення з Кубані, відчуваючи загрозу нового арешту, Симон Петлюра нелегально перетинає кордон і прибуває до Львова, в Галичину, де проживає під іменем Святослава Тагона. Тут мешкало багато втікачів з “російської” України, тому можливості для культурної діяльності і національної політики були великими. Симон Петлюра стає членом зовнішнього відділка Української революційної партії.

У той час одна фракція Української революційної партії зближується з Російською соціал-демократичною робітничою партією, тоді як партійна більшість під час II з’їзду (грудень 1905 року) вирішує перетворити УРП на Українську соціал-демократичну робітничу партію. Її члени беруть за основу своєї політичної програми принципи, прийняті на соціалістичній конференції в Ерфурті, додаючи до них вимогу національної автономії для України. Симон Петлюра залишатиметься серед керівних членів цієї партії до 1919 року.

Революція 1905 року викликала деяке покращення у внутрішньому житті та становищі національностей. Прийнято конституцію, знято деякі обмеження, оголошено амністію для політичних вигнанців. У грудні 1905 року Симон Петлюра повертається до Києва. Через місяць він разом з Понятенком і Поршем делегований Центральним комітетом партії до Петербурга, щоб там виконувати обов’язки редактора місячника “Вільна Україна”. Через шість місяців він повертається до Києва, працює секретарем газети “Рада”, а далі редактором “Слова” — органу своєї партії. 1909 року Симон Петлюра оселився у Москві, де знаходить посаду бухгалтера і одружується з Ольгою Більською. 31912 року стає одним з редакторів місячника “Украинская жизнь”, що друкується у Москві російською мовою і виходить до початку 1917 року.

Під час війни 1914-1917 років Симон Петлюра залишається у Москві, продовжує разом з

О. Саліковським редагувати журнал “Украинская жизнь” і займає посаду в “Союзі земств і міст”, тобто у місцевій та провінційній адміністрації, що працює фактично для фронту.

РОЛЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ У СТВОРЕННІ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА

У березні 1917 року в Петрограді вибухає революція, що приводить до падіння старого режиму і спричинюється до розпаду Російської імперії. У Росії ця революція, природно, набирає суто соціального характеру. Але в інших кутках імперії — в Україні, Литві, Грузії тощо — це початок іншої революції, характер якої не лише соціальний, але й національний.

Через п’ять днів після перемоги революції в Петрограді, 17 березня 1917 року, в Києві створюється національна інституція — Центральна рада. Через місяць скликано Національний з’їзд, де призначено постійних членів ради, яка стає тимчасовим парламентом країни. Україна починає реалізацію програми-мінімум: організацію політичного, економічного, національно-культурного життя, встановлення порядку і спокою, для того щоб здобути автономію краю в його етнографічних кордонах.

Проте деякі діячі усвідомлюють, що здійснення такої програми неможливе без національної армії.

У російській армії знаходилося 3-4 мільйони українців — вони були на фронті, в гарнізонах Петрограда, Москви та багатьох інших міст і являли собою дуже потужну силу. Українські солдати захоплено зустріли події в Україні і вітали створення Центральної ради. У квітні група офіцерів розпочала створення першого повністю українського полку імені Богдана Хмельницького. Російська влада виступила проти цього, у справу втрутилася преса. Але критика ще більше розповсюдила ідею створення українських національних частин всюди, де є українські солдати. Створення полку імені Богдана Хмельницького завершилося на початку травня 1917 року.

З 18 по 21 травня 1917 року відбувався І Всеукраїнський військовий з’їзд, який зібрав 700 делегатів — представників 1 580 700 українських солдатів, що перебували на фронті і в гарнізонах. Серед делегатів був і Симон Петлюра. Він представляв українських солдатів західного фронту (Росії і Білорусії). Його врівноважені виступи дістали загальне схвалення. З’їзд прийняв резолюцію з вимогою створити українське військо шляхом перегрупування українських вояків у національні частини, тобто шляхом “українізації” військових частин російської армії. З’їзд доручив цю справу створеному ним виконавчому комітету, що дістав назву Генеральний військовий комітет, головою якого обрано Симона Петлюру.

Проте Генеральний військовий комітет мав багато труднощів у здійсненні рішень Військового з’їзду. Російська влада категорично заперечувала створення національних частин. Однак Симон Петлюра підтримував дуже тісні контакти з представниками солдатів, що знаходилися на фронтах та в гарнізонах. У порозумінні з керівниками Центральної ради він скликає 18 червня 1917 року II Військовий з’їзд. Тимчасовий російський уряд стурбований, а його військовий міністр Керенський формально забороняє з’їзд. Українці цією забороною нехтують. З’їзд відбувся, як планувалося, з участю понад 2 000 делегатів, що представляли 1 732 400 українських солдатів і офіцерів.

П Всеукраїнський військовий з’їзд проголошує безумовну підтримку Центральній раді і своєю резолюцією запрошує її без жодних зволікань розпочати здійснення автономії краю.