Розділ «Чотири шаблі Роман[130]»

– Ви божевільний, – лагідно зауважив Остюк і устав з лави, – коли я вас досі слухав, то тільки через те, що не знав цього. Щось іще маєте мені сказати перед тим, як я піду?

– На мою думку – ви не підете, – засміявся чернець, – бо вам потрібні ті папери, що їх принесе наш незнайомий друг. А потім, – глузливо сказав він, – з якої це пори Остюк боїться слів? Хіба ви не мужчина і не можете захищатися? Адже ви добре знаєте, що голова в мене не гаряча і мозок у мене не хворий?

Остюкове серце враз виповнилося гордістю. Безконечні бої за надбання революції промайнули перед його очима. Він відчував себе ніби в глибокому рейді, пройшовши лінію ворожого фронту.

– Нам по дорозі з кожною країною, котра вивісить червоного прапора, – сказав він тихо й переконано, – всі нації борються у нас за одне діло – і це діло є вищим за інтереси окремих націй. Ніхто ще не довів, що новий панівний клас – пролетаріат – може бути націоналістичним, може товпитися в рамки однієї нації з нібито більшим культурним минулим. Звідси – неможливість того, що ви називаєте ошуканством, – коли ви серйозно так думаєте, а не викликаєте мене на одвертість. Доведіть мені.

Чернець одкотив рукав на лівій руці й показав Остюкові великий шрам від розривної кулі. Світло ліхтаря лилося на руку, як молоко. Шрам такий, ніби м'ясо вирвала тигрова лапа.

– Я був у союзі «Спартак»,[152] товаришу, – залунала його мова, – я бився за Ради і сидів у в'язниці. Ради – єдина система влади, що її приймає пролетаріат. Система ця потребує пролетаріату національно свідомого. Там, де свідомість ця стане зарозумілою – нічого доброго не вийде.

– Ви, значить, німець? – запитав Остюк.

Замість відповісти – чернець устав на ноги і повернувся обличчям до Остюка. Обличчя його було в тіні.

– Он він іде, – прошепотів він, – сірий костюм. Слідкуйте за значком та краваткою.

Незнайомий пройшов близько. Це був той, кого вони шукали. Остюк зблід, побачивши обличчя людини в сірому костюмі. Коли незнайомий (Остюкові він був знайомий!) пройшов далі, чернець пішов за ним, як мисливець, а Остюк загорівся помстою. Сталася цілковита несподіванка: Остюк захотів одвертості.

– Ця людина з нашого радянського представництва, – він поінформував ченця, одразу викриваючи себе з головою, – коли ви сказали мені про цікаві документи, за котрі наше радянське представництво заплатило б добрі гроші, я вирішив не йти ще до лікарні та спробувати одержати ті папери. Грошей у мене не було – ви мені їх дістали. Ви використали якісь таємні зв'язки, і ось тепер ця людина іде перед нами. Зрештою я бачу й причину, чому мені захотілося дістати папери, я відволікав день операції в лікарні: свою смерть. Які там у нього можуть бути папери – у цього продажного гада?

Чернець стиха сміявся:

– Ви, побратиме, врятували мені життя. Я хотів вам цим трохи віддячити. Мені вже давно треба зникнути з Парижа, бо незабаром мене зловлять. Я кінчав свої справи перед тим, як ви мене побачили утоплеником, жертвою моїх конкурентів.

– Я хочу і його кінчити, – сказав Остюк, не слухаючи ченця, – і лягти до лікарні. Своїми розмовами про те, як ми вмираємо, ви розбудили мене до чогось.

Найблискучіша в Парижі вулиця – Ріволі – вступила в годину найбільшої метушні. Вікна крамниць сліпили очі. Автомобілі – ціла армія чорних жуків – сунули вулицею, як лава. Рух був конвульсивний: паличка ажана затримувала його і дозволяла знову поновитися. Складалося враження, що містом повзе плисковата чорна глиста – зупиняється, розтягуючись; здригається, рушаючи; вимащує мокрим черевом асфальт, котрий блищить і западається під ліхтарями, віддзеркалюючи їхнє світло. Мисливці, ідучи за звіром, наблизилися до вулиці Нового Мосту і повернули ліворуч. Іноді, коли трохи завмирав галас сирен та крики газетярів з вечірніми випусками, – докочувався до вуха поважний церковний дзвін. Він розходився над містом, як блюзнірство з машин і темпу вулиць.

– Це дзвонять близько – в С.-Жермен Оксеруа, дзвонять там, звідки близько чотирьохсот років тому відзначили початок Варфоломіївської різанини.[153] Тоді цей дзвін кликав різати гугенотів ad majorem Dei gloriam…[154]

– А тепер він кличе різати зрадників революції, – Остюк хутко перебив ченця, ніби збираючись довго говорити, але замовк, ледве вимовивши фразу. Йому закортіло опинитися в степу, де ніхто б не перешкодив.

– У вас виросте могутній пролетаріат, – сказав чернець Остюкові згодом: він мов увесь час тримав у голові цю тему, – численна армія тих, що відродять країну. Вони побудують нові заводи на місцях, де є руда, вугілля, сировина, вони прив'яжуть до себе селянство машинізацією важкої степової роботи, організацією занедбаного селянського господарства, вони привернуть до себе селянина, маючи одну мову з ним і творячи цією мовою велику культуру пролетарського класу.

Незнайомий дійшов до Нового Мосту і оглянувся навкруги себе. Остюк і чернець ішли просто на нього, не відокремлюючись і не подаючи жодних знаків. Незнайомий помітив уже Остюкове шкутильгання і окуляри ченця. Він рушив на міст, зрідка недбайливо поглядаючи на боки. Остюкові прийшла на пам'ять Лоретта. Постать її він убачав у кожній жінці на вулиці. Її гаркавий сміх лунав йому з кожних уст. Він тримав своє серце, котре хотіло розколотися. Раптом йому здалося, що він бачить Лоретту. Вона йшла з худорлявим офіцером, похиливши голову, сумна усмішка ніби блукала на устах її. Остюк уявив собі розбите серце її, дитину, що плавала вже в Сені, – і наче жменю сухого піску кинув хтось в обличчя йому. Жінка з офіцером підійшла ближче – це була не Лоретта. Коли вони проходили повз Остюка, він помітив, що у жінки заплющені очі. Невеличкий пароплав на Сені внизу пронизливо закричав, причалюючи до Нового Мосту. Електрична реклама на сусідньому мосту Мистецтв показувала контур келеха, зроблений з блакитних ламп, і червоні краплі електричного сяйва падали в келех з чорного неба, на котрому горіла назва.

– Увесь Новий Міст побудовано з каменю зруйнованої в'язниці Бастілії, – сказав чернець, коли було пройдено половину мосту, біля монумента Генріху IV.[155] Умовлене місце починалося від монумента. Незнайомий вибрав темну смугу біля поручнів мосту і став у тінь. До нього зараз же підійшли чернець і Остюк. Чернець підніс над головою кулак, щоб незнайомий їх упізнав: це була умовна познака.