Розділ «Майстер корабля Роман[112]»

……………………………………………………………………………………

Ми вийшли на вулицю – в темну ніч.

Палуба брига трохи виступала з темряви. На марсі стояв ліхтар, розливаючи тьмяне світло. Ми переїхали до брига човном і вилізли по плетеній драбині. На палубі було порожньо. Хазяїн трамбака, на якого покладено охорону корабля, десь знову пішов до друзів. Я присвітив електричним ліхтариком, оглядаючи кутки і темні місця: на палубі не було нікого. Ми зійшли вниз. Проходячи коридором до каюти, де чекав нас Сев, ми зупинилися біля дверей до кухні: там сидів Богдан, стиха підспівуючи і чистячи картоплю. Відро з лушпайками стояло в нього біля ніг, а миска з водою – поруч. Його задуманість була спокійна і розважлива. Ми пройшли тихо далі.

Каюту освітлювала одна свічка, що стояла в пляшці на столі. Я поставив біля пляшки й божка. Світло падало на нього згори, бронзове обличчя стало хитрим і лукавим. Усмішка в куточках губ ворушилася разом з тінню, коли рухався поломінь свічки.

Ми всі троє почували урочистість. Тихо роздягайся і сіли до столу. На столі, що вкритий був білим полотном, стояла їжа і вино. Ми розломили хліб на три частини й посипали його сіллю. Сев налив усім вина. Перед далекою дорогою сходяться отак друзі, щоб їсти з одного шматка і пити з одного струменя. Відколи миготять на небі зорі – люди будуть брататися за спільною їжею й питвом. Ми їли посолений хліб і запивали кислим вином.

– Я буду сьогодні за хазяїна, – каже Тайах, – з моєї руки ви питимете й їстимете.

– Тост! – кричимо ми. – Кажи тост!

Тайах устає з місця і підносить склянку.

– Любі мої, – починає вона, – мені немає за що пити. Я п'ю за страх перед неминучим. За той страх, що є ознакою людського виростання. Як дитина падає вві сні й відчуває страх, так і ми плекаємо його, зростаючи. Я п'ю за дощ – липкий і краплистий, який збуджує в мені відчування фарб і запахів. Я п'ю за життя.

– Не люблю нічого сентиментального, – каже Сев, коли приходить йому черга говорити, – а жінкам подобаються такі речі. Я п'ю за руки і за ноги, за рот і за шлунок. Щоб мій ніс не минав нічого достойного, язик – щоб одночасно встигав смакувати їжу і пропускати слова з горлянки, руки – щоб любили тіло й дерево, тіло й метал. П'ю за болото, через яке бредуть ноги, за всю землю, що чекає ще моїх ніг.

– Випити треба за надію, – кажу я, – бо її репрезентує якір. Чому якір? А тому, що він любить землю. На якір дивляться з надією тоді, коли море топить кораблі. Якір нагадує порт, де спокійна і неглибока вода, де можна перестояти бурю. Якір, упавши на дно бухти, зариється в землю і триматиме корабель.

– Знову сентименти, – бурчить Сев. Але ми й на цей тост перехилили склянки. Вино потроху розходилось по жилах. Ми поспішно їли доти, доки спорожнили весь стіл. Свічки згоріло більше від половини.

– Тепер дозвольте нам за вас поторгуватися, – сказав Сев так рішуче, що Тайах здригнулась.

– Як саме?

– Нас тут двоє, – вів він далі, і тяжко було зрозуміти – жартує він чи говорить серйозно, – двоє нас тут, і кого ви вибираєте?

– Я вибираю обох, – розгнівано відповіла дівчина.

– Це ненормально. Я думаю, що ви мусите обрати мене. Редактор ще молодий – він собі знайде другу. Мені вже нікуди шукати – у мене сиві скроні й спустошене серце, як оця пляшка. Треба налити в неї вина.

– Я не знала, що я можу бути бочкою.

– Редактор мені уважить – молодість нічого не жалкує, навіть вина! У друзів такі питання вирішуються легко. Так я кажу?

– Не так поспішно, – відповів я, – я не керую тим, що мені не належить. Ось вона сидить тут і не думає про нас. Не розводьте драм і сентиментів.