Розділ «Оповідання»

Нікому не пощастило побачити, як сів на коня командир Матте. Його з місця наче здуло вітром. Кінь закрехтав і понісся до лісу. Двоє хлопців з «КІМу» ледве встигли за ним.

Дійсно, якась дівчина тікала в ліс. Червона хустка ще здалеку кидалась у вічі. Командир Матте доскочив конем і став.

– Рубан?! – закричала дівчина.

Командир Матте – він же Рубан – не відповів нічого. Він схватив дівчину з землі і, направивши коня до вітряка, притис його острогами.

Коло столів із розвідниками Матте кинув дівчину на землю. Віддав комусь повід коня. Поправив на голові зеленого кашкета й показав ближчому чоловікові пальцем на дівчину. Той узявся за гвинтівку. Командир Матте вирвав її в нього з рук і закинув у траву.

– В'яжи до вітряка. До крила! – сказав крізь зуби командир Матте. – Починається вітер.

Тоді червоноармієць повернувся до Матте, блідий і спокійний, як на високій горі сніг. Він глянув у рурку револьвера командира Матте, попестив поглядом начерки зір і прізвища Вождів на безсоромних і розхристаних грудях розвідників, сказав.

Говорив тихо:

– Товариш командир, – сказав червоноармієць і мотнув головою на розвідників, – хіба вони на це согласні? Товариш, – крикнув чоловік, – хіба вони согласні?!! Сонце не хоче бачити таких діл. Вціль її з парабеля!

Командир Матте вистрілив у сонце й сказав, коли вітер одвіяв дим:

– Хто?

Люди не рухались, лише очі мимоволі слідкували за мушкою револьвера.

– Вдар її сам! – крикнули з гурту.

Командир Матте тоді спокійно заклав на місце револьвера, звільнив праву руку й потримався нею за руку другого чоловіка; командир Матте тоді схватив за груди тов. Доєнгардта, що нервово ходив поруч, і придивився йому в вічі; не кваплячись, витяг його, Доєнгардтову, шаблю; далі він підійшов до дівчини на землі й мовчки простромив її до землі. Потім він поїхав на свій «КІМ», залишивши все, і пил від копит заступив сонце.

Колишній полковник Доєнгардт з білим обличчям витяг із землі свою шаблю й витер її, Ma заспівала тонкою й прілою ниткою, а народ увесь розбігся.

– Рубан, дорогий! – прошепотіла Ma вже перед смертю й струснула блідою рукою полиневий цвіт. Білі полині обсипали гірким цвітом любов. Поруч на столах хололи трупи розвідників.

Тов. Доєнгардт велів передати Матте останні слова Ma.

– Пустяк, – сказав командир Матте – він же Рубан – і прострелив білу невинну кору ближчої берези.

Так закінчився роман.

Невеличкий горбок у полинях завжди приваблює до відпочинку. З землі росте біла гірка полинь і нагадує любов тієї, що лежить під горбом.