Свекруха

- Покорись, Галю, - кажуть їй моя мати. - Що ж робити!

- Нащо я маю їй коритись! - крикнула Ганна, - не хочу! як хто гукає, кажуть, так і одгукується!

Однії ночі не спиться матері. Чують - у сусідчиному садочку щось шепоче; відчинили вони віконце - прислухаються.

- Галю, моє серце! - каже Василь. - Чого се ти знов заплакана?

- Не кидай мене саму, Василю! Я не тямлю, як без тебе й переднювала! Тяжко та сумно мені!

- Що ж тобі, моя рибочко? Може, мати? Я її прохав, як вибирався, щоб тебе не смутила.

- Вона мені й словечка не промовила, Василю, цілісінький день у вічі не глянула. Смутно, сумно було в хаті.

«Що та Орлиха виробляє? - подумала собі мати. - А здається, й розсудлива людина».

Надійшли жнива, достигла Василева пшениця - така гарна, колос у колос! Наша нива коло їх, і мати разом з Ганною в поле виходили. Одного ранку ждали, ждали, да й самі пішли. Ганна надійшла вже по обіді і така бліда - хитається; мати аж злякалась: що се їй сталось?

- Чогось мені коло серця пече, як огнем, - каже Ганна, - і встояти не можу! Ледве до ниви доплелася.

- А що свекруха? - питають мати.

- Ой тіточко моя любенька! сьогодні вночі я її бачила в нашій коморі. Прокинулась, а вона стоїть проти місяця, біла така, розхристана. Я крикнула - вона з комори.

- Се тобі так здалося, моя дитино! чого б то вона вночі прийшла?

- Ні, ні, бачила я її добре.

- І Василь бачив?

- Василь не ночував дома, виїздив... І він не йме мені віри... Не нажну я й снопка сьогодні; нездужаю й рук підняти. Виглядатиму Василя: казав, прийде надвечір, то й доведе мене додому.

Мати пішли жати. Надвечір придивляються - не видно Ганни, - чи не додому пішла? Питають других жничок, - не бачили, щоб ішла; гукають - не озивається; до того місця, де вона була, - нема. Що за диво! Коли ж, ходячи поміж копами, й найшли... лежить вона, неначе спить, хороша й свіжа, як квітка. У головах снопок пшениці, ручки навхрест зложила... Вечір Господь дав такий ясний, тихий; лежить, як жива, у пшениці, аж колосся над нею похилилось...

Побігли до Василя: він недалечко й був - косив; стріли його: йде такий веселий до неї! Як побачив свою Галю неживу, підняв косу та черк себе! ніхто не вспів і оком змигнути... тут коло неї і впав.

Кинулись до старої Орлихи. Стріла вона мою паніматку іще на воротях, неначе ждала. Мати кажуть:

- Невістка ваша вмерла!