Дяк

- Піду.

- Ох, нещаслива дитина! - заголосить родичка. - Та він її з ума зводить. Йому треба посагу її, йому треба дякування, а ти й віри йому ймеш, що тебе любить! Та ти за ним погинеш, та ти пропадеш!.. Чи не лучче ж тобі, чи не краще ж тобі, як ти підеш за поповича, матимеш достатки, родину чесну, шанобну од усіх...

А Марта стоїть коло мене, мовчить.

- От попович Кряжевський тебе вподобав - він тебе посватає.

- А, - кажу, - як вже маєте кого, то, Боже, щасти!

Тай до дверей. Марта, наче не розуміючи, на мене дивиться.

- Бувайте здорові! - кажу; тоді вона за мною, а родичка за нею - ловить.

- Що се? Ти покидаєш мене? Куди ти йдеш? - промовляє Марта.

- Та от не хочу вам у поміху стати; дай, Боже, всього доброго та й не трохи!

- Так ти мене покидаєш? За що?

- З кращим буде краще!

- Скажи, за що кидаєш?

І не пускає мене, вхопила обома руками за руку. А родичка її одтягає од мене.

- Прощавайте, Марто!..

А вона за мною:

- Постій. Справді кидаєш мене?

- Справді! Прощавай!

А вона таки знов, і вхопила мене, і припала до мене.

(Далі бракує кількох сторінок оригіналу - більшої частини V розділу).

Треба вам сказати, що тим часом вмер наш старий піп, а у півроку після його вмер Лукаш. Обоє вони вмерли, як діти, покірно. От два життя зійшло з світу - що зосталося: од одного садок і хата мені в спадок, від другого у спадок Павлютисі збіжжя... А жили, терпіли... Се я тоді-то такеньки собі помишляв; тепер я об тім не думаю - без думок одпіваю.