Розділ «Частина перша»

Як і очікували бувалі запорожці, похід на буджацьких татар був лише репетицією перед тим великим ділом, заради якого жив і працював тепер Павло Михнович Бут. Досить значний шляхтич, генеральний хорунжий реєстрового козацького війська, який все життя вірою і правдою служив короні, він затявся вивести козацтво з принизливого стану, до якого його призвела Польща. Гордовиті сановники Речі Посполитої дивились спогорда на величезну користь козаків як охоронців південних кордонів держави і презирливо сповіщали, що українське козацтво виконує на тілі країни ту ж роль, яку виконують волосся та нігті на тілі людини. Коли їх не надто багато – вони потрібні, коли надто розростаються – їх відтинають. І Польща справно відтинала. Спочатку в 1596 році після сумнозвісної Солониці й страти Северина Наливайка, потім у 1615-му, коли було не зрозуміло, на чиєму ж боці Сейм. Чи на боці козаків, які потом і кров'ю захищали країну від набігів татарських орд, чи на боці султана, розгніваного морськими походами запорожців на свої землі. Продовжили 6 листопада 1625 року, підписавши угоду при Куруковому озері, у якій значився реєстр у 6000 чоловік. Усього через чотири роки після того, як сорокатисячна козацька армія буквально врятувала Річ Посполиту від навали тих самих османів. Слава Богу, не дожив Сагайдачний, доля була ласкава до нього й не дала побачити, як відплатив Сигізмунд III за труди його праведні й піт кривавий на бойовищах.

Були ще Кодак, який звів свої десятисаженні мури на загибель Запорозькій Січі, страта Сулими, який не потерпів і зруйнував ту саму фортецю… Події зовсім свіжі, вони ще не встигли оповитись у пам'яті імлою минувшого часу.

Тож дії Павлюка були як ніколи потрібними. І після закінчення зими, після того, як він перевірив у буджацькому поході своє військо, показав себе запорожцям, як справжній вождь, мудрий та талановитий, він почав діяти. Тим більше, що для цих дій з'явився привід.

Навесні 1637 року забурлило реєстрове козацтво. Жалування, яке одвічно затримували, поведінка католицької шляхти, що зживала козаків з їх земель, закони, що забороняли козакам самим обирати свою старшину, здійснювати самостійні військові походи, приймати у свої ряди випищиків, та ще казна-які заборони й вказівки високого Сейму прорвали загату терпіння, і гнів українських воїнів почав зростати подібно до того, як зростає напір води, коли вона рве греблю під час весінньої повені. Причини козацького незадоволення ніколи не були надзвичайними. До цього приєдналась заборона польської влади козакам користуватись гарматами з казенних пушкарень. Козацькому війську ясно давали зрозуміти, якою частиною коронного війська вони є – такою, яка скоріше тягар, ніж рівноправна його частина. Дивною була й позиція Василя Томиленка, гетьмана Війська Запорізького.[52] І генеральна старшина, і козацька чернь бачили, що він схильний тримати руку скоріше поляків, ніж тих, над ким обраний був опікуватись та захищати їх права. Всі скарги козацтва пролітали повз вуха гетьмана, зате листування гетьманської ставки з Варшавою і Краковом мало досить регулярний характер. Усі вказівки короля і коронного гетьмана виконувались чітко й швидко. А якщо хто й заважав цьому, того переслідували, хапали і карали немилосердно.

Нарешті, 26 квітня 1637 року крізь широку браму січової фортеці на майдан ступив реєстровий сотник Петро Грабовський. Змучений багатоденним переходом, верхи на коні, який ледве тримався на ногах, сотник мав такий вираз люті на обличчі, що жоден із запорожців не намагався дізнатись, хто він і з якою метою прибув. Жадібно напившись прохолодної води з дерев'яного цебра біля криниці, Грабовський хутко збіг сходами на ґанок будинку, в якому мешкав Павлюк. І через чверть години бунтівний генеральний хорунжий уже знав, що на Україні настали по-справжньому важкі часи, що козаки незадоволені гетьманом і лише чекають того, хто поведе їх у бій. Що старшина, добра половина якої в реєстровому війську встигла ополячитись,[53] на чолі з гетьманом придушує найменше незадоволення діями польської влади, а його самого за виступи проти корони Томиленко наказав прикувати до гармати на центральному майдані Переяслава, і лише завдяки надлюдській силі сотник розірвав залізні пута й втік на Січ. Ще розповів Грабовський, що в Черкасах знаходиться велика кількість гармат різного калібру, а також удосталь пороху та снарядів до неї. Що залога там зовсім невелика, та й та готова податися на Запоріжжя.

«Мудрий привідець не залишить таку силу армати, що, мов непотріб, кинуто на межі заселених земель, де її будь-коли можуть захопити татари, щоб доставити як трофей у Бахчисарай. Чи не доцільніше повернути її на тих, хто топче козацьку славу і волю?» – палко говорив він, дивлячись в очі Павлюку, і бачив там рішучість та розуміння. Бачив, що настав час помститись за Курукове озеро, озброєною рукою повернути втрачені привілеї.

Того ж дня тисяча охочекомонних запорожців отримала наказ Павлюка готуватись до виходу, а на світанку наступного загін на чолі з генеральним хорунжим, поряд з яким їхали незмінні Гуня і Остряниця, а трохи позаду заглиблений у власні думки Грабовський, виступив із Січі. Форсованим маршем запорожці почали рух до Черкас і вже через три дні підкотилися під міські стіни. Без затримок та зволікань запорожці оволоділи фортечними воротами і стали кошем на майдані, під вікнами наляканого до смерті черкаського старости. Як і сподівався Павлюк, серйозного опору міщанами вчинено не було, якщо не вважати опором крики та прокляття черкаського каштеляна, беззубого і підстаркуватого пана Сивковича, який плювався і проклинав козаків, коли вони прикладами мушкетів збивали замки на дубових воротах пушкарні, а потім одна за одною витягували на світ Божий блискучі продовгасті тіла гармат. Реєстрові козаки Черкаського полку, що перебували в сотні міської залоги, похмуро дивилися на все, що діялося, але не заважали. Багато хто з них і не мав такої можливості – вони збиралися в дорогу, щоб встигнути вирушити на Запоріжжя разом з генеральним хорунжим.

Кілька тижнів по тому і Томиленко, і поляки зберігали нерішучу мовчанку. Чи не могли повірити в таку нахабну поведінку запорожців, чи то думали, як повернути півтора десятка втрачених гармат. Як би там не було, але посланці від гетьмана прибули до Павлюка лише на початку червня. Вони привезли листа з важкою сургучною печаткою гетьмана Його Королівської Милості Війська Запорізького і триста злотих у «подарунок» генеральному хорунжому.

У листі гетьман по-батьківськи картав неслухняного підлеглого та давав настанови, як тому поводити себе, аби загладити цей прикрий інцидент перед очима «пана круля та всевидючого ока сеймових комісарів».

«…Ми ж бо маємо жити у мирі, у злагоді, – писав Томиленко, – як брати єдиноутробні у лоні церкви святої. Є ми християни, тобто ті, кого добрий пастир вчив любити один одного і не заподіяти зла ближньому своєму…»

Далі йшли умовляння повернути «те, що взяв і що тобі не належить по праву», покаятися перед всепрощаючим паном крулем та служити тому вірою і правдою «як предки наші служили, з великою славою та повагою». Наприкінці листа Томиленко все ж не зміг відмовити собі в завуальованих погрозах бунтівнику: тут туманно натякалося на якусь кару, що неодмінно впаде на голову непокірного, якщо той ослухається поради мудрої та підніме свій меч супроти влади, призначеної самим Богом над багатостраждальним народом руським.

«Яко не потрібно кусати руку, яка годує тебе, так є гріховним і зрадливим не підкоритися короні польській – частиною-бо її невід'ємною перебуває як Україна, так і Вольності Запорізькі», – закінчував Томиленко свій довгий і повчальний манускрипт.

– Що маю передати панові гетьманові, вашмосць? – запитав посланець, коли Павлюк пожбурив сувій пергаменту на завалений паперами стіл.

– Передай йому, – твердо вимовив він, – моя відповідь: ні! Я не поверну гармат, навіть якщо сюди прийдуть їх милості гетьмани коронний та польний, Конєцпольський та Потоцький. І навіть якщо вони візьмуть з собою, як лакея Васька Томиленка… Втім, ти можеш зачекати. Через кілька днів я, можливо, знайду час, щоб написати йому листа, тож сам йому все доповім.

І посланці очікували. Ще в Києві, де на той час перебував Томиленко, вони отримали вказівку – ні в чому не перечити генеральному хорунжому, а навпаки, всіма силами намагатись показати готовність гетьмана вибачити бунтівника і прийняти його назад, подібно до блудного сина. Нарешті через тиждень посланці дочекалися листа. У ньому Павлюк рішуче відмовився повернути представникам польської влади захоплену в Черкасах армату і закликав гетьмана приєднуватися до себе, або принаймні не ставати на заваді бажаючим це зробити.

«…Ти мовиш, аби я повернув те, що мені не належить? – зокрема зазначалося у листі. – Кому ж тоді належить зброя, котра зберігається по городах українських, якщо не воїнам православним, яких я за велінням Божим маю честь представити? Тож знай, вашмосць, мостивий пане: як покійника з домовини неможливо дістати, з-під камінця могильного, так і зброю ту неможливо повернути з рук, які за її допомогою будуть боронити землю свою та волю. На тім завжди стояв і стою! Бо лицарська зброя повинна бути утримувана у домі лицарському, а ним, і тобі це відомо, завжди було Запоріжжя – колиска слави козацької. З діда-прадіда тут жили і помирали воїни, тож мислю, що і нам, і вам так чинити пристало. І ти, ваша ясновельможність, не дивуйся, коли козаки твої, котрі ще залишилися під твоєю орудою, приєднаються до нас. Краще стань сам на чолі у них, тоді розцілую тебе як брата. Хіба ми, люди віри православної, люди лицарські, українці, хіба не можемо домовитися без того, щоб тримати лядську руку? Ту, яка ось уже сорок років душить нашу віру і сотні літ паплюжить українську державність? Перетворює лицарів на робоче бидло?! Тож думай, пане гетьмане, і нехай тобі допомагає у цій справі Бог. Писано дня 16 червня року Божого 1637 від Різдва Христова на Січі Запорізькій. Генеральний хорунжий Війська Запорізького Низового і городового, Павло Бут».

II

Для Богуна, Нечая і решти тимошівців почалися важкі дні. Та що там казати, важкі дні почалися для тисяч запорожців. І хоча причиною важких тих днів стали не брак продовольства чи інших припасів, не важка праця (хоча її тут взагалі не боялися), все ж дні після повернення з походу на буджацьку орду позначилися на міцних козацьких головах важким тягарем ранішнього похмілля, яке змінювалося все новими і новими застіллями і гучними бенкетами. Січ гуляла. З гарматними та мушкетними громами, з дзвоном нажитих серед буджацьких степів монет. Буйні голови, не покладаючи рук, працювали на ниві Бахуса не менш завзято, ніж трудилися минулої зими на полях Марса, і виявляли такою працею одну з темних сторін багатогранного запорізького характеру. День за днем, ніч за ніччю, в десятках великих і малих корчем, шинків та пивниць не згасали вогні у вікнах, не зачинялися двері. На майдані, в куренях або просто серед плавнів пропивалися такі кошти, якими могла похвалитися казна не кожного магната. Шинкарі, торгаші і винокури різного штибу, закусивши вудила, торгували «зеленим змієм» з максимальною для себе користю. Вони хапали за спідницю свою торгову фортуну.

Проте не було задоволення в очах жидів, вірменів і решти представників торгового передмістя Січі. В їхніх очах з кожним днем все чіткіше прокидався страх. І страх цей не був безпідставним – навіть найдосвідченіші представники торгового племені не могли визначити дату, коли в запорожців закінчаться гроші, що віщуватиме початок погромів.

Погром. Страшна біда племені Аврамового, нагла смерть, яка не шкодувала ані старого, ані малого. Вона розмітала все, заради чого ці люди сприймали наругу і терпіли муки, долали тисячі верст і плели інтриги з великими й малими володарями – втрачалися гроші! Вщент розбивалися скрині з майном, викочувалися з комор діжі з медами-горілками. Золоті, які ще тиждень тому жменями сипалися на шинквас з широких козацьких кишень (не звикла козацька рука рахувати гроші, сипала, скільки зачерпнулося), без тіні сорому або вагань поверталися туди ж. А коли спорожнювалися зазначені вище діжі, доходила черга і до їхніх господарів. Ох, не любили запорожці представників гнаного племені! Терпіли їх, але сильно не любили. Сусідством з діючим вулканом було сусідство з Січчю жидівської частини торгового передмістя, і коли починалися погроми, світ за очі доводилося втікати горе-торгашам, рятуючи власне життя. Дехто з них не встигав, і тоді сині води сходилися над його безталанною головою, або хижа звірина по плавнях розтягувала білі кістки…