Розділ «Частина перша»

Павлюк зупинився і поглянув на сотника.

– Мною затримано двох злочинців, – пояснив той. – Вони очікують вашого суду.

Павлюк нетерпляче змахнув рукою:

– Знайшов час! Треба було вирішити своєю владою.

Цієї миті перед отаманом постав Омелько.

– Е, ні! – заперечив він. – Тут, пане Павле, не той випадок. Твого суду козаки чекають, справедливого!

Отаман трохи помислив, та зрештою струснув головою.

– Добре, ведіть, – кинув і зник у шатрі.

Коли Івана з Савкою провели до отаманського шатра, там знаходилися лише Павлюк, Славинський і Омелько, сторожа залишилась зовні.

– Викладайте, що за справа привела вас до мене, – мовив Павлюк, коли запорожці стали перед столом, за яким він розмістився, сидячи у великому горіховому фотелі з високою спинкою.

– Справа ось у чому, – першим почав Славинський. – Перед вами стоїть гайдук уманського підстарости Березницького на прізвище Місюрка. І Місюрка сей заслужив за свої діяння кару люту, тож чесна людина не може спокійно дати йому уникнути покарання, почуватися добре, доки він ходить землею, їсть, п'є, дихає повітрям.

– Складно бреше, – зухвало помітив Савка.

Славинський не звернув уваги.

– Узимку позаминулого року він перебував у ватазі харцизів, – продовжив він, – які за наказом Березницького вчинили наїзд на мою маєтність. А саме – на хутір Яблунівку, що стоїть неподалік від Чорного шляху, якраз проміж Уманню та Жашковом. Серце обливається кров'ю, коли згадаю, як вони тоді людей побили!

– За скриню твою із золотом воно в тебе обливається, – насмішкувато кинув Савка.

– Мовчати! – гримнув на нього Славинський. – Я ще не закінчив. Тобі, лотре, також буде надано слово… Так от, пане отамане, двох моїх пахолків було побито до смерті. Люди були чесні, віри православної. Багато ран іншим нанесено, так що декотрих ледве виходили. Петро Чуб, літній чоловік, який все життя віддав служінню вітчизні, колишній козак Уманського полку, втратив через них руку. Ще чотирьох постріляно досить тяжко. Кошару спалили, коней, худобу побрали. На польську владу я вже й не сподіваюся. На тебе, пане-батьку козацький, на твою милість єдина надія. Воздай злодієві по заслузі його!

Павлюк у задумі потирав правицею гладко виголене підборіддя.

– То є правда, що сотник мовить? – запитав він нарешті у Савки, дивлячись тому в очі.

– Дещо правда. Дещо поклеп. А про дещо й змовчав твій святий інквізитор, пане отамане.

– Тоді ти його доповни.