Розділ «Частина перша»

– Не можна! Ніяк не можна! Тато казали: на хуторі іуда є. Ляхи знають, що ви з Іваном на шаблі битися поїхали, зараз, певно, навперейми поспішають.

– Отакої! – Омелько подивився на Івана.

Іван повільно похитав головою.

– Не дивись так… Чуєш?! Не дивись, Омельку! Це не міг зробити батько.

– Та знаю я, не мели дурниць, – козак простягнув до Івана руку, – йди сюди.

Іван торкнув острогами коня і за мить зрівнявся з Омельком. Той похапцем піймав його голову і притис до грудей.

– Прощавай, брате. Видно, доля по-своєму покладає, мушу раніше, аніж планував, на Низ податися. Пам'ятай, усе, чому тебе вчив. Якщо через п'ять років не повернуся і звістки не матимете, все моє майно за тобою. Біля хати, під сливкою, скринька… Знайдеш, одним словом. – Омелько різко відсторонив Івана. – Давай їдь. Будуть запитувати, скажи: він щойно почув, як хтось наближується, і утік.

– Омелько! – ошелешений усім, що відбувалося, Іван учепився тому в жупан і не відпускав.

– Уперед! Уперед! – козак оперезав батогом Іванового коня так, що той скочив на кілька кроків і захропів. – Не стій, малий! Бог дасть, побачимося!

І він не гаючись повернув коня і почвалав у густіючі сутінки. Краєм ока Іван побачив, як Охріменків Миколка прожогом кинувся до чагарників, з яких так несподівано з'явився хвилину тому. Зітхнув. Далеко попереду, наближаючись, чувся стукіт копит загону Рудницького. Рішуче смикнув Іван за повід, спрямовуючи коня назустріч жовнірам баским клусом. Незабаром, за пагорбом, побачив їх самих – ляхи їхали по двоє в ряд, високо здійнявши у вечірнє небо темні ратища списів. У ніс усе ще били гіркі пахощі тютюну, пороху та фарбованого сукна, що їх відчув, ткнувшись обличчям в Омелькового жупана, а у вухах дзвеніло оте: «прощавай, брате!». Сам того не розуміючи, Омелько вперше говорив з ним не як старший з молодшим, а як побратим. Сліз не було. Була лише злість та рішучість.

– Ані руш! – почув Іван брутальний голос, як тільки порівнявся з поляками.

Він мовчки притримав коня. Скоро до нього під'їхав багато вбраний шляхтич.

– Ти єстиш Іван Богун?

– Так.

– Де Омелько Чорний?

– Не знаю.

Шляхтич роздратовано схопився за батіг.

– Скурв'яче коліно! Кажи негайно, інакше я тебе, лотра, примушу це зробити!

– Я не знаю! – уперто повторив Іван.

– Добже! То є добже! – хижо осміхнувся Рудницький і оперезав хлопця батогом.