Розділ «Частина перша»

– А ти ось на Січі був, розкажи, як там воно?

– Добре там Іване, вільно. За таке життя що хоч віддаси, хоч душу Богові. Там козак – усе! Сьогодні пан, а назавтра може й пропав, але навіть не це головне. Розумієш, там людину видно наскрізь, що воно за одно. Тому справжньому лицареві там просто і добре жити.

– А-a, – протягнув Іван, хоч і зрозумів не все зі сказаного, – а чому ж ти тоді на Січі не залишився?

– Я? – Омелько всміхнувся і дістав зі шлика люльку. – Щоб постійно там жити, то я не здатен. Занадто жіноцтво полюбляю. А так, у похід, то воно ніколи не пізно. Січова брама завжди відчинена. Прийшов – здоров будь, йдеш – ходи здоровий. Може, навесні й подамся, на морі козацького щастя спробувати.

– А мене візьмеш? – очі Івана аж засвітилися.

– Не зарано?

– Ні!

– Подивимося. Ще треба знати, яка твого батька воля на те буде.

Плечі в Івана опустилися.

– Не пустить. Я вже й ту латину нудну вивчаю і все, що панотець загадають, а він все одно не задоволений…

– Не переймайся, малий! – поплескав його по плечу Омелько. – Прийде ще твій час.

Раптом, перериваючи розмову, з чагарників, що росли обабіч дороги, з тріском і хмарками снігової куряви вихопилася і побігла навперейми вершникам темна постать.

– Тпр-ру! – натягнув Омелько повід наляканого коня, одночасно вихоплюючи із сідельної кобури пістолет. – А я зараз якомусь дурневі як шмальну!

– Не стріляйте! Дядьку Омельку, не стріляйте! – почули вершники тонкий дитячий голосок. Придивившись, впізнали молодшого сина Охріменка – дванадцятирічного Миколку.

– Ти чого кидаєшся, немов Пилип з конопель? – напустився на нього Омелько.

– Мене батько послали, – тремтячим від холоду й переляку голосом вимовив Миколка. – Тікати вам потрібно, дядьку Омельку!

– Це ж ще чому?

– Ляхи за вами приїздили. Я сам чув, як жовніри мовили, що лиш упіймають, так одразу ж на палю і посадовлять.

Омелько пошкрябав пальцями кілька днів неголену щоку.

– Так ось… Ну що ж, зачекаємо, доки поїдуть.