Розділ «Частина перша»

– Часу обмаль. Пан Конєцпольський усе зробить задля того, щоб весілля відбулося негайно.

– Але, чорт забирай, вона кохає мене! А я… я її кохаю. Зараз лишень зміг самому собі зізнатися, – Богун знесилено оперся ліктями в коліна і обхопив голову долонями.

– Весілля за тиждень! – вихопилося в Наталки, немов зойк.

– Лише тиждень… – глухо повторив Богун.

Він був, без перебільшення сказати, приголомшений всім тим, що увірвалось в його спокійне і розмірене життя так несподівано і неймовірно. У голові не вкладалося – невже все почуте було сказано про Ганну. Ту Ганну, яка не йшла з думок ні вдень, ні вночі, примушуючи відмовлятися від красунь, що їх так невтомно знайомила з ним переповнена добрими намірами Настя. Про гордовиту шляхтянку, яка насмішливо величала його: «син реєстрового хорунжого» і давала зрозуміти, а Івана це зачіпало найбільше, що він повинен зникнути з її життя не тому, що не подобався дівчині, а тому, що вона племінниця самого Конєцпольського. І ті слова, які сказав їй тоді і про які вона з гіркою іронією нагадувала в листі, були лише спробою переконати самого себе у спроможності змінити існуючий устрій речей – юнацькою впертістю, чи що? Хоча в ту мить він справді гадав, що зможе… Що ж перемінилося? Коли недосяжний образ перетворився на звичайну земну дівчину, котра до того ж сама марила ним? Простим собі козаком, як влучно висловилась Наталка. Іван раптом підхопився на ноги і, мов лев у клітці, закрокував світлицею. Зараз він був надзвичайно схожим на батька – ті ж міцно стиснені вуста, суворий погляд сталевих очей, жовна, що проступили на обличчі. Не було лише сивини і глибоких зморшок на високому ясному чолі.

– Ну от що, – нарешті мовив, і в голосі його бринів метал. – Я вирушаю за нею!

Наталя коротко зітхнула. Кажучи по правді, вона не сумнівалася в такому рішенні козака ще з хвилини, коли увійшла до світлиці. Вона лише хотіла допомогти Ганні і, здається, мети було досягнуто – красень Іван не відповів байдужістю на послання, яке вона так поспішно намагалася доправити до його хутора.

– Дякую тобі і від себе, козаче. Усе в руках Господніх, і якщо він забажав, щоб вона покохала саме тебе, зроби мою панну щасливою. Адже вона заслуговує на щастя!

Іван раптом, щось пригадавши, подивився на дівчину:

– Послухай, Наталко, Конєцпольський Ганні доводиться дядьком. Але… повинні ж бути і батьки. Хто вони, де? І чому Конєцпольський розпоряджається її долею?

Дівчина зітхнула.

– Сирота вона. Уже років сім, як… Татари на їхній маєток набігли. Побили, попалили. І батька, і неньку втратила, сердешна. її батько коронному гетьману далеким родичем доводився, тож і заповів у випадку своєї смерті половину майна йому, аби дочку-одиначку доглянув, у люди вивів. От як вона з неволі повернулася, пан Станіслав і доглядає її, як сам вважає за потрібне. А головне – про свою користь дбає. Що йому половина майна пана Заболоцького…

– Кого? – запитав Богун.

– Батька її покійного. Той усе життя на королівській службі перебував, але багатства не нажив. Коли оженився, дружину собі з козацького роду взяв, тож на великий посаг теж не розраховував. Чесним був. А пан Станіслав не такий. Цей все в користь собі поверне. Якщо з майонтку бідного родича пожива мала, він і красу дівочу своєї вихованки у дзвінку монету перетворити зможе. От і сватають тепер нашу горличку престарілі магнати! – Наталя хвилю помовчала і раптом почала схлипувати: – Ой козаче, козаче! Згубив ти її і сам пропадеш! Не подарує він, якщо такий кусень з рук утече… Зживе зі світу!

– Побачимо! – рішуче мовив Богун. – Я вирушаю негайно, а ви відпочивайте. Настя подбає про вас.

І він твердим кроком вийшов із світлиці.

VI

Утомлений Циган приречено біг широкою риссю в напрямку того шляху, на якому колись мало не втратив життя від шаленого чвалу навперейми з відчаєм. І знову, як і минулого разу, косував на вершника своїм великим оком, немов благав: «Спинись! Спинись на мить!» Але Богун не помічав ані цього погляду, ані кроку коня, що став важким та непевним – мабуть, загублено підкову. Не помічав і власної втоми. У пам'яті поставало розгублене обличчя сестри:

– Ой, недобре, Іваночку! Лихе замислив, життя своє загубиш! – благала вона, доки сідлав коня і збирався в дорогу.

– Не подарує Конєцпольський, не їдь! – лунав дотепер у голові тривожний шепіт.