Розділ «ЛІСОВІ ДУХИ»

– Дякую тобі, братчику мій!

На межі Голоска і Брюховичів є три пагорби, а колись то були високі гори – Туриця, Городище і Козлів Верх. Ще коли не було Львова, на горі Городище стояв замок і жила князівська родина. Князь і княгиня були вже в літах, а дітей не мали і дуже бідкалися, кому залишити маєток.

Тривожні роздуми виривали князя зі сну, змушували вставати і гуляти в нічному саду. Однієї такої ночі, коли стояло тепле і сухе літо, а сяйво зір і повного місяця заливало сад, побачив князь на дереві дрібнолюдка.

– Доброї ночі, ваша милосте, – привітався чоловічок. – Я вже не одну ніч спостерігаю за вами, а ви все сумні та сумні. Яке у вас горе? Може, я чим допоможу?

– Ви мені допоможете? – здивувався князь. – Але ж я не тому сумую, що бракує мені скарбів.

– О, ваша милосте, ми – дрібнолюдки – не тільки скарбами володіємо. Нам відомі всі таємниці землі. Таємниця кожної стеблинки, кожного зіллячка перед нами, як на долоні… І, чесно кажучи, я цікавлюся причиною вашого смутку лише з вбічливости. Мені все й так відомо.

– Справді? І що ж вам відомо?

– А те, що ваша журба викликана відсутністю спадкоємців. Ви вже в літах, а дітей нема.

– Це правда. Кожен би на моєму місці засумував.

– Так, горе це і справді неабияке. Але ж я казав, що розуміюсь на зіллі. У нас в таких випадках п'ють відвар чародійного зілля, яке людям не відоме. Я можу вам його дати.

– Просіть чого схочете.

– Та я багато не попрошу. В суботу моя донька віддається за короля Звенигородських дрібнолюдків. І я б дуже хотів, щоб їм те весілля на все життя запам'яталося! Дозвольте, ваша милосте, відгуляти весілля у вашому замку. Нам вистачить одної лише ночі з суботи на неділю.

– Нема нічого легшого! Я для вас ще викочу з підвалу бочку найкращого вина.

Чудово! Отже в неділю вранці ви отримаєте зілля. Але маємо одну умову: ніхто не сміє нашого весілля підгледіти! Якщо це станеться, більше ви мене не побачите.

Князь охоче на це погодився. В суботу він зібрав усю челядь і суворо наказав навіть не важитися вночі виходити в сад, або наближатись до вікон бенкетної зали. А якщо хтось не послухає, то буде скараний на горло. Після цього він звелів прикотити до зали бочку вина. зачинити усі двері на замки.

Але ж треба такому статися, що садівникова донька мала призначене побачення якраз на цю ніч. А перенести його було неможливо, бо парубок мав приїхати здалека. Зустрічались вони потай, тому що старий садівник нізащо не хотів віддавати свою доньку десь далеко.

І ось уночі, коли парочка любенько сокотіла собі попід деревами, до їхніх вух долинула тиха і ніжна музика.

– Що це за музика? – спитав хлопець.

– Ніхто не знає. Князь заборонив під страхом смерти зазирати до вікон. А мені так кортить! Як ти думаєш, коли я зазирну тихесенько до вікна – ніхто ж не дізнається?

– Хочеться тобі! Коли він заборонив, певно були на те причини.