Розділ «ЧОРНОКНИЖНИК»

– Добре. Складемо цирограф. але з одною умовою: не смієте затанцювати жодного танцю з моїми гістьми. Маєте право танцювати лише зі своїми.

– Е, потрібні мені ваші старі порхавки! Я підготую цирограф, а ви візьміть собі ось цю сопілочку та приходьте опівночі до мочарів за Полтвою. Як помітите вдалині вогники, то заграйте на сопілку, і тоді підпливе до вас на човні мій син і спитає „Що пан жадає?” А ви абисьте, ні слова не мовлячи, дали йому ляпаса по пиці і беркицьнули через голову.

З тими словами чортяка пішов собі, а Лискевич замислився, чи не зробив якої дурниці, домовившись із нечистим. Ще мав час передумати, але чарівний капшук надто сильно манив. „Нічого, – вирішив собі, – за сім років найду спосіб, як обдурити чорта”.

Опівночі він уже стояв на пагорбі перед непролазними мочарами. Вдалині зблимували вогники, перейгали з місця на місце й зникали. Лискевич вийняв сопілку – і якийсь дикий пташиний посвист розітнув тишу. Зашелестів стривожено шувар і один з вогників став наближатися. Незабаром із пітьми виплив човен, веслом правила чудна примара в лахмітті з вогняними очима.

– Що пан жадає? – проскрипіло опудало.

Чорнокнижник наблизився і дав такого ляща прибульцеві, що човен загойдався і ледве не перевернувся. Після того беркицьнув через голову – і враз перед ним з'явився чорт. То був той самий, що приходив до нього вдень, але не мав уже на собі панського вбрання, а був закутаний у чорного довгого плаща, поли якого роздував вітер, мов крила кажана…

– Ага, прийшли, пане Лискевич! Ну, сідайте в човен та й попливемо. Щойно той сів у човен, як чорт змахнув плащем і полетів, а човен помчав за ним, розтинаючи шувар, мовби волочено його мотузкою. Вітер свистів у вухах, а над головою кричали ворони. З розгону човен вискочив на острівець і зупинився. Посеред острівця Лискевич побачив велику брилу, на якій лежала велика зелена ропуха. Вона була така товста, що жир звисав з неї складками.

– Це моя матінка, – сказав чорт. – Матусю, я привів вам славного чаклуна Лискевича, аби ви йому власноручно дали капшука.

Жаба щось невиразне пробулькотіла, і чорт додав:

– Мама кажіть, аби ви підійшли ближче.

Лискевич відчув більше огиди, ніж страху, але слухняно наблизився.

– Підстав жмені, – знову озвався чорт.

Ропуха розкрила писок і виплюнула шкіряний гаман просто в руки чорнокнижника.

Лискевич подякував і враз перед очима побачив написану на пергаменті угоду. Чорт тримав її перед самим його носом, чекаючи на підпис.

– Чим я підпишу? – спитав.

– А-а, це ми зараз, – чорт схопив на льоту ворону за хвоста і висмикнув кілька чорних пір'їн. – Прошу дуже.

Лискевич вколов мізинець кінчиком пера і розписався на пергаменті. З тієї пори Лискевич мав грошей, скільки душа його прагла, а що не був одруженим, то почав собі роззиратися за нареченою. Керуючись приказкою „віл з волом, а кінь з конем”, чорнокнижник посватався до доньки одної чарівниці. Чарівниця нічого проти не мала, тільки сказала, що за донькою жодного віна тепер не дасть. А щойно за сім літ.

Лискевич на віно махнув рукою і хутенько відсвяткував весілля, на якому аж столи ломилися від заморських див.

Минув час, і на сьомому році чорнокнижника обійняв неспокій і смуток.

– Чим ти так переймаєшся? – допитувалася жінка.