Розділ «СКНИЛІВСЬКІ МУДРАГЕЛІ»

– Карр! – озвалася над його головою ворона, і Сень прокинувся.

А прокинувшись, волів своїх вже не побачив. Хтось їх украв. Що чинити? І не намислив собі Сень нічого мудрішого, як податися просто до короля Лева.

– Дай тобі Боже здоров'я, найясніший королю! – привітався Сень. – Від самого світання я порав ниву волами, пополудні трохи задрімав. А як вочі розплющив – йой шо сі стрєсло! Йой, яка біда, яка розпука, яка кара Господня! І за шо мене то всьо спостигло, за шо сі мучу?

– Ну-ну, і що там таке сталося? – втратив терпець король.

– Біда! Горе велике! Воли мої вкрали! От я до вас і прийшов, бо ви нам тато рідний, і Бог вас на тото дав нам, абисьте нас пильнували, як святу худібку. Знайдіть злодіїв і покарайте!

– То ти добряче заснув, коли в тебе волів з-під самого носа смикнули?

– А так, шо таки так – заснув.

– А хіба ти не знаєш, що в того, хто спить, не тільки воли можуть поцупити, але й хату обікрасти і жінку забрати?

– Свята правда, панунцю рідненький! Але скажіт ми пу-прапді: чи ви бодай коли не коли спите?

– Аякже! Певно, що сплю.

– А Господь наш спить?

– Ні, Господь ніколи не спить.

– Йой, яка біда, яке горе, яка кара Господня! Якби я знав, що король спить так само, як і всі люди, то нігди би-м не заснув спокійно! Нашо я до вас йшов? Стілько часу збавив! А якби відразу рушив до Господа Бога, був би вже на півдорозі!

Король на ті слова так щиро розреготався, що звелів дати скнилівцю стільки червінців, скільки коштували найліпші воли.

Раз на Скнилові вирішили збудувати в'язницю. Зібрали раду і вибрали місце під пагорбом. Коли ж в'язниця була готова, зійшлися усі її оглядати.

Дуже гарно виглядала в'язниця, одна біда – ніде не було дверей. Вікна, грати були, а двері забули поставити.

– То навіть добре, жи дверей нема, – сказав війт Дзюньо Міґус, – бо так є більша певність, жи ніхто не втече.

– Лиш одне – біда, – зітхнув Яцько Макольондра, – шо не зможемо без дверей нікого до тої тюрми запроторити.

Довго вони радились і вирішили викотити на пагорб велике жорно з млина і пустити його на в'язничну стіну. Жорно проб’є діру і таким чином з'являться двері.

Дуже добре, так і вчинили. Але коли жорно опинилося на версі пагорба, один мудрагель, якого звали Бодьо, запхав голову в отвір жорна, аби перевірити чи жорно справно націлене.