Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

– У мене була пелена на очах.

– А зараз прозрів?

– Уяви, що так! Лише тепер я зрозумів, як мені ви всі потрібні! Віриш, відчуття таке, що мені відтяли не лише руки та ноги, а й голову. Пробачте мені. Повертайтеся додому.

– Не можу, – видихнула я, бо спазми так стисли горло, що я задихалася без повітря.

– Чому?

– Бо там… Вдома… У нашому будинку була вона!

– Ні! Такого взагалі не могло бути! Наш будинок – святе місце. Він зігрітий лише нашим теплом та галасом дітлахів, тому туди стороннім ходу нема.

– Але ж ти побіг до неї, щоб зустрітися біля річки.

– Я нікуди не бігав, а дійсно пішов до сільради. Можеш запитати про це голову.

– Не бігав?

– Ні.

– Поклянись найдорожчим у світі.

– Клянусь нашим коханням та дітьми!

Його ясні променисті очі не брехали. Я бачила в них каяття та надію. Дивилася в них і не знала, що сказати.

– І чому люди такі короткозорі? – мовила я тихо, але не встигла продовжити. Напевне, хтось із дітей побачив Романа у вікно, бо двері відчинилися навстіж, і всі четверо випурхнули, як пташенята з гнізда, та з криками: «Тато! Татусю!» обліпили Романа з усіх боків. Я пішла до хати.

…листопада 1975 р

Чи є чинники любові? Впевнена, що немає. Кохання шалене, безпутне, нерозумне і не має шаблонів. А я – несамовита мрійниця, романтик, навіжена і взагалі ненормальна, бо сенсом життя бачу лише кохання. У любові нас народжує мати, у ній ми продовжуємо життя, народжуючи своїх дітей, і весь світ тримається на коханні. І я з любов’ю впускаю у свою душу і шум осіннього дощу, і примхливі передзимові дні, і легкий запах дров, що потріскують у плиті, і метушню дітей, які вже скучили за рідною домівкою. Мої відчуття та сприймання світу загострилися після суперечки з Романом. Я ніби по-новому почала дивитися на ті ж самі речі. І кожна дрібничка в нашому домі стала мені в радість, кожен день – щасливим, лише тому, що він настав.

Я повернулася, сказавши Романові, що з часом зможу пробачити йому захоплення чужою жінкою, але забути ніколи не зможу. З цієї неприємної історії винесла урок: я навчилася ловити шматочки сонця…

…грудня 1975 р

Напевне, не можна радіти з чужої невдачі (це можуть робити лише злі люди), але у мене відлягло від душі, коли після закінчення другої навчальної чверті Галина Петрівна написала заяву про звільнення. Причиною від’їзду її з села стало те, що вона зрадила своєму чоловікові. І це були не плітки, бо той застукав свою дружину на «гарячому», поставив їй синець під оком замість печатки про розлучення та вигнав з дому. Хотілося пустити шпильку Романові, але я згадала розмови з батьком та Валею і стрималася. Помітила, що Роман мені за це вдячний, а мені було дуже приємно відчувати себе не лише вірною, а й мудрою дружиною.