Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

– Бути матір’ю та дружиною – різні речі. Важко навіть сказати, ким бути легше, а ким важче. За чоловіком потрібно дивитися двома очима.

– Я й дивилася. Широко розплющеними, закоханими очима дивилася.

– Іноді не все можна побачити, коли відкриті очі, – сказав задумливо тато. – Можна спробувати заплющити очі.

– Щоб не бачити зради?

– Щоб побачити те, що не бачила з відкритими очима.

Тато замовк, а я намагалася збагнути зміст почутого. Почав накрапати дощик, не той осінній затяжний, а теплий, майже літній. Його дрібні крапельки швидко та гучно забарабанили по металевому дашку над ґанком і за мить злилися в симфонію дощу.

– Грибний дощ, – ніби читаючи мої думки, сказав тато, а я згадала, що діти принесли два кошики грибів, які залишилися стояти на кухні тепер вже не мого будинку. Чомусь в голову прилізла думка про те, що ті гриби буде смажити та солити Галина Петрівна. Моя багата уява одразу ж намалювала картину: товстозада жінка натягла на себе мого халатика, який не сходиться на ній, і хазяйнує на нашій кухні. Від такої думки защеміло серце, бо одразу ж згадалося, як довго ми мріяли про власний будинок, скільки разів урізали свої бажання, відкладаючи гроші на будівництво. Хотілося розревітися на весь двір.

– Тату, як мені жити далі?

– Це ти сама повинна вирішити.

– Я не знаю, як… Не знаю, як поставити на ноги дітей, де працювати, як жити без Романа. Я нічого не знаю.

– Доню, – сказав батько, витримавши паузу. – Пам’ятаєш, як ми колись провіювали зерно? Виходили у вітряну погоду надвір, струшували його у ночвах, вітер розносив полову, залишалося чисте зерно. Потрібно вміти відсіювати непотріб, щоб залишалося лише все цінне.

Тато знову замовк, а я задивилася на Тумана, який не сховався у будку від дощу, а гасав по двору, доки його кудлата «шуба» не почала звисати мокрими пасмами. Песик зупинився біля нас, обтрусився. Полетіли з нього бризки води в усі боки, а сам пес став сухим, ніби й не був під дощем. Він підійшов до мене, ховаючись від дощу, ліг біля ніг.

– Якби ж я могла так, як ти, Тумане, – мовила я, почухавши песика за вухом. – Отрусити все те, що заважає по життю.

– А ти спробуй, Марійко, спробуй, – сказав тато та додав: – Піду до онуків, а то вже скучив за ними.

Мій добрий, мудрий і неписьменний тато! Я подумаю над твоїми словами, бо зараз не можу збагнути всю їх мудрість.

…жовтня 1975 р

Третій день я живу без Романа. Поруч мене – діти, тато, але світ здається таким спустілим! Підсвідомо чекаю, що він приїде, тому розмірковую над тим, що я йому скажу. Пробачити? Не зможу. Але тоді залишу дітей сиротами. Чи пробачать вони мені? Можливо, захочуть залишитися з батьком? Я не зможу жити без них. Все думаю і думаю, вже змучилася від надокучливих думок, а ніяк не можу знайти розради.

– Мамо, там Іринка плаче, – голос старшої доньки повернув мене у реальність.

– Чому?

– Не знаю, вона нічого не каже, залізла у кущі малини і плаче.