Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

Ми засиділися в читальному залі бібліотеки, готуючись до практичних занять. Коли я впоралася із завданням і зібралася йти, Валя зашепотіла:

– Зачекай мене.

– А тобі ще довго?

– З півгодини.

– Петрусю, – звернулася я до нього, – проведеш Валю додому?

Той ствердно кивнув головою, і я вже зібрала книжки, коли Валя шарпнула мене за рукав.

– Що ще?

– Ледь не забула. Повинен Роман прийти. Скажи йому, щоб зачекав мене вдома.

– Добре, – погодилася я і подумала, що всі сили, витрачені на те, щоб викреслити Романа із своєї пам’яті, зійшли нанівець. Я знову побачу його та втрачу спокій.

…Я помітила у вікно Романа, коли він підійшов до хвіртки та розгублено огледівся. Я вийшла на ґанок, махнула рукою: «Заходь». Він трохи завагався, але пішов за мною.

– Проходь, – запрошую. – Сідай, будь як удома. Валя трішки запізниться, тож зачекай її тут.

Говорю до нього, уникаючи погляду. Але відчуваю запах одеколону та цигарок – від цього трішки шумить у вухах та злегка паморочиться в голові. Він починає мене розпитувати: звідки я, де навчаюся. Я відповідаю, і в якусь мить розгублююся та дивлюсь йому прямо в очі. Вони теплі та трішки стомлені. Мені хотілося ось так говорити та говорити. І не важливо про що, аби лише чути його приємний тембр голосу, бачити лагідну посмішку, купатися в ній, як у теплій, чистій та прозорій річці. Хотілося побути з ним наодинці хоча б ще кілька хвилин, але безжальний час нестерпно швидко біг уперед. Кидаю погляд на настінний годинник, і хочеться його розтрощити вщент, щоб він замовк і час зупинився. Мимоволі поглянула у вікно та побачила Валю та Петруся, які підійшли до хвіртки.

– А ось і Валя, – кажу я таким голосом, ніби виношу вирок. Так, це і є мій вирок. Бо за кілька хвилин я залишусь наодинці із сумними думками.

Роман став поруч зі мною, заглянув у вікно. Вони зупинилися та продовжували про щось жваво розмовляти. Петрусь взяв Валю за руку, щось шепнув на вухо, і Валя почала сміятися.

– Вони… Вони зустрічаються? – Роман кивнув у бік Петруся та Валі.

Я промовчала, бо язик вмить прилип до піднебіння. Зараз мені потрібно сказати одне слово «так», і Роман розстанеться з Валею. Це був мій шанс, але я ніколи в житті не брехала. Я не знала, як це робиться.

– Марійко, – сказав Роман і повернув мене себе, заглядаючи в очі. – Петро проводжає Валю? Вони зустрічаються?

Я знову зустрілася з ним поглядом і розтанула у ньому до кінця.

– Так, – прошепотіла я, ніби під гіпнозом його погляду. Від слів брехні світ навколо пішов обертом, і я ледь не зомліла.

– Буду чекати тебе завтра в парку о шостій вечора. Нам треба побалакати. Прийдеш? – запитує Роман уже біля порогу.