Розділ «Частина перша Спогади з дитинства»

Полегшення у житті ми відчули на початку п’ятдесятих років. У той час ми вже не голодували, хоча розкоші не зазнали. Я вже не ходила в латаній-перелатаній та перешитій сукні, а мала ситцеві платтячка. Кожного літа я працювала разом з дорослими в колгоспі. Маняша взагалі пішла працювати після четвертого класу. Їй доводилося працювати на рівні з дорослими, не маючи поблажок для її юного віку. Вона з нетерпінням чекала літа, коли ми з Валею підемо на роботу і будемо цілісіньке літо разом.

Того літа, коли я закінчила дев’ятий клас, ми знову були разом. Зазвичай ми працювали в полі на покосах жита. Жито чоловіки косили косами, а ми, дівчатка, разом з жінками брали його та в’язали спочатку в снопи, снопи складали в полукіпки по тридцять штук, потім їх звозили на конях у велику скирту, поруч з якою працювала молотарка. Найприємнішою була обідня перерва, коли ми похапцем їли, запивали водою з дерев’яної бочки та швидше бігли до коней. Ми найбільше любили кобилу Ласку. Вона пережила тяжкі повоєнні роки, зорала не один гектар земельки, рятуючи людські життя від голоду. Ласка була вже старенькою, але все ще працювала в колгоспі. Біжимо наввипередки до Ласки, а вона вже радіє, бо знає, що дамо шматочок цукру. А ми втрьох, я, Валя та Маняша, сідаємо верхи та їдемо до річки напувати Ласку. Шуткуємо, дуріємо, співаємо «Три танкісти похотіли їсти» та заливаємося сміхом. Біля тихої заводі зупиняємося. Ласка одразу ж йде пити воду з річки, а ми в платтях з криками біжимо по воді, потім пливемо до протилежного берега. Води рідної річки приємно лоскочуть тіло, знімають втому, надають сил. Впадемо на зелений моріжок травички, але лише на мить. Підхопимося, нарвемо ромашок, поплетемо віночки, повбираємося. Доки Ласка скубе на березі травичку, пливемо до неї. Обмиємо їй впалі боки (нехай і вона освіжиться!) та знову повертаємося на поле.

Так було майже щодня. Одного серпневого дня ми повернулися з обідньої перерви, а Петрусь почав над нами кепкувати:

– Сміливі на Ласці кататися! Вона добра, лагідна, на ній і дитина зможе. А на Зоні боїтеся?

Не знаю, хто таку кличку дав чорній кобилі, але вона їй пасувала. Кобила була молода, норовиста і не кожного підпускала до себе.

– Якщо такий сміливий, то сам на ній їзди, – відказала я Петрусеві.

– А я й їжджу! А ось ви – боягузки!

– Це ми боягузки? – Маняша стала перед ним, зухвало поставила руки в боки. – Ми такі ж, як і ви. У нас рівність! Чи ти не знав?

– Якщо рівність, то сідай верхи!

– А й сяду! – Маняша гордо скинула голову.

– Не слухай дурня, – тихо кажу подрузі. – Ти ж знаєш, що кобила не до кінця об’їжджена.

– Я йому доведу, що дівчата нічим не гірше за хлопців! – голосно сказала Маняша.

Не встигла я й оком моргнути, як Маняша хвацько скочила верхи. І в той же час Петрусь цьвохнув кобилі по стегнам лозиною. Зона заіржала, стала дибки, брикнула задом, й за мить Маняша перелетіла через неї та впала попереду кобили.

– Навіжений! – заволала я з Валею в один голос.

Підбігли ми до подруги.

– Як ти? – питаємося.

– Нічого, – кривлячись від болю, відповіла Маняша. – Кіпчиком дуже вдарилася.

– Ну що? Накаталася? – регоче Петрусь.

– Ось я тобі… – Маняша показала кулака Петрусеві.

– Що ти? Пожалієшся мамі?