Розділ «Частина І Попівна з Рогатина»

Тим часом Олександра, продана на торгах під ім’ям Анастасії, спала сном праведниці. Невільниця заслужила цей солодкий спокійний сон. Заслужила не в людей – у вищих сил, що визначають хід людських доль. Сьогодні її продавали, однак це лише на перший погляд; насправді ж вона практично… продала саму себе, причому за нечувано високу ціну!!! Дурень-візир і той охриплий від жаги купець збожеволіли при одному лише звуку її голосу, внаслідок чого Ібрагім розщедрився аж на чотири сотні дукатів – оце так!..

Тому Олександра і спала безтурботно, лагідно, по-дитячому підклавши під щоку складені човником долоні. Снилася їй рідна хата з ретельно вибіленими стінами й солом’яним дахом, величезні жовті соняшники, рожеві мальви, розкидисті дерева уздовж дороги. На подвір’ї квоктали кури, бігали за квочкою курчата, схожі на ніжно-жовті кульки. Сірий смугастий кіт розвалився посередині ґанку, щоб погріти пухнате черевце на ласкавому ранковому сонечку. Рожеве вгодоване порося рило п’ятачком землю…

Уві сні все було затишно й прекрасно – зовсім як у далекому дитинстві. А в сплячій підсвідомості бранки поволі дозрівала й міцніла впевненість: тепер усе буде добре, незмінно добре! Вона ще докопається до свого минулого, дотепер оповитого туманом забуття, згадає, хто й коли в цьому минулому називав її Настусею, згадає, звідки знає ту Марисю, що не дала їй по-скотськи здохнути, навіщось зберегла життя… Спробує зрозуміти, правдою чи вигадкою збудженої свідомості був її коханий чоловік Іванко разом зі своїми хоробрими слугами…

І ще щось надзвичайно важливе відіб’є, відвоює у безпам’ятства.

Дитина!!!

Якась дитинка залишилася десь там, у мрячній далечині, за тридев’ять земель… Але що за дитина?! Чия?! Чому залишилася?..

Відповідей на всі ці питання поки що не було.

Отак зникла бранка Олександра, щоб відродитися до нового життя під зовсім іншим ім’ям…

Як і годиться всім воскреслим з небуття Анастасіям.

Що ж очікує на безправну рабиню тут, у столиці могутньої імперії?

Глава 6

На зламі епох

Стамбул, Османська імперія, січень 1521 року.

Минуло вже чотири місяці, як султан Сулейман став правителем. І от саме в цей прекрасний період Ібрагім-ефенді повністю втратив спокій…

Здавалося б, життя гарне й просто навіть чудове! Одразу після проголошення свого найкращого друга султаном колишній раб-грек одержав звання великого сокольника й посаду доглядача султанських покоїв, а також розкішне утримання відповідно до нової посади. Втім, до своїх тридцяти трьох років Ібрагім дожив завдяки трьом якостям – вродженій інтуїції, кмітливості й везінню. Тому тепер він ніяк не міг заспокоїтися, знаючи, до чого це грізна річ – влада! Ні-ні, відносини між ним і Сулейманом до самого останнього часу залишалися ледве не братніми, але зі смертю султана Селіма Явуза[13] щось невловиме в них все-таки змінилося.

Зійшовши на вершину влади, Сулейман з незрозумілої причини відгородився від свого друга Ібрагіма незримим муром відчуженості. Він уже не влаштовував зі своїм улюбленцем ні гучних свят, ані довгих нічних диспутів, не радився з ним, не викликав, щоб послухати його чарівну гру на скрипці. Султан став замисленим, дратівливим і примхливим. Навіть при скороминущих зустрічах Ібрагім відчував на собі пильний погляд владики, сповнений підозри й відчуженості.

Запитання Сулеймана мали провокаційний характер, і перш ніж відповідати, обережний грек зважував кожне слово, навмисно говорив невиразно й непевно, побоюючись накликати на свою голову несподіваний гнів. Однак вибрана лінія поведінки, мабуть, була аж ніяк не найкращою: нечіткі відповіді викликали у султана бурю роздратування, і правитель дедалі частіше проганяв колишнього улюбленця геть з очей.

Ібрагіма лякав дивний душевний настрій Сулеймана, спантеличувала повна неможливість вгадати примхи володаря. Тому напруга в їхніх відносинах ставала абсолютно нестерпною! Іноді доглядачеві султанських покоїв здавалося навіть, що його пана підмінили і що з ним розмовляє зо всім інша людина…

Грек розумів, що довго це не триватиме, й одного разу він зробить непрощенну помилку, що завершиться в найкращому разі опалою або вигнанням, у найгіршому – навіть смертю. Ситуацію необхідно було обговорити з кимсь дуже могутнім, наприклад з валіде-султан[14]. Ханум Хафіза мала над сином таємничу й необмежену владу, а після смерті чоловіка її вплив зріс багаторазово. Коли син зійшов на трон, валіде в супроводі пишної процесії переїхала зі старого палацу в новий і оселилася в особливих палатах. Тепер під її рукою перебувало все палацове життя, аж до самих дрібних служників і кухні.

З іншого боку, яким би сильним і могутнім не був Ібрагім, однак самостійно встановити стосунки з валіде він не мав найменшої можливості, тому що не міг проникнути в султанський гарем. Отже, Ібрагіму належало звернутися до кізляр-аги[15], незважаючи на люту ненависть до цих носіїв срібної трубочки[16], – до негідників-євнухів, особливо до тих, хто носив показово жіночі або милозвучні квіткові імена… Довелося збирати в кулак усю свою волю й зустрічатися з головним чалмоносцем!