Розділ «Погоня»

– Як то нащо? Щоб померти.

– Та хоч би й померти… То щоб поховали в оббитій оксамитом труні, вели коня за труною…

– Хіба не однаково? Та й немає в мене талану на те. Мені ворожка наворожила: будеш, чоловіче, сім літ бідувати.

– А по тому?

– А по тому, каже, звикнеш.

Козаки засміялися.

– Шквирю гарно поховали, – заздро мовив Пукавка. – До самого пришестя буде горілку нюхати, – й поворушив чорними дірками-дулами схожого на огірка-жовтячка носа.

– Тебе, Терешку, поховають у бочці з-під оселедців.

– А чого ж, – не образився Пукавка. – Якби з-під гарних оселедців… Я їх, гарних, ніколи й не скуштував. Усе якісь іржаві… По шинках жидівських.

– Шкодував грошей?

– А де їх взяти?

– Попроси в Семена.

– Семен сам голий.

– А гроші за пазухою.

– В голого?

– Еге ж. Він може добути їх скільки захоче.

– Гарячих?

– Так. Чортових.

Пукавка насмішкувато прискалив кругле, в обідках, неначе в півня, око:

– Якби Семен умів, то не тулявся б по очеретах та прогноях, а накопав би собі червінців та й панував десь на хуторі. І нам би вділив хоч по жмені.