Розділ «Погоня»

– Погляньте – живий!

– А мо’ ви, хлопці, набрехали? Налякалися кабана дикого чи вовка?…

– Котрийсь об вербу перечепився…

Одначе невір і жартунів було небагато, козаки розглядали мене, неначе я вернувся з пекла. Пізніше довідався, що перелякані всмерть Хрін, Шквиря та Миленький бігли неначе з пожежі. Тишко навіть ускочив у Дніпро, його звідти тягнули за чуба, та й Шквиря довго нічого не міг оповісти, тільки хрестився та гикав, – урешті вони сказали, що Білокобилку зжер страшний змій, і гнався за ними, але не наздогнав. Вони злякано оглядалися на лощину, й Хрін радив спрямувати туди гармату. Всі троє ще й досі були бліді, цокотіли зубами, а що до часу відправили мене на той світ, я вирішив позбиткуватися з них:

– Там стоїть пень громом ошмалений. На змія схожий.

– Ну, що я казав! – переможно підвів угору носа-пиптя Пукавка. Пукавка – Хома невірний. Нікому й нічому не вірить, усіх має за брехунів. «Бачив білого журавля», – я йому. «Брешеш». – «У Кам’яному затоні впіймали сома в десять пудів». – «Брехня». – «Ти ж сам їв юшку. Оно його хвіст». – «То помело». – «Київські купці привезли гарний крам». – «Який там гарний… Гнилля». А сам як почне розказувати про чорних людей гарапів з собачими головами та риб’ячими хвостами, які живуть за морем у глибоких печерах, про гішпонян, які їздять на конях задом наперед і полюють птахів фазадів з чотирма крильми, то тільки слухай. Ще й сердиться, якщо йому не вірять.

– Свиня рохнула, вони й побігли, – додав Пукавка.

Байрак вибухнув реготом.

– По війні відважних багато, – буркнув Хрін.

– Я… бачив змія… як оце тебе, – проскрипів Шквиря. – Білокобилка лишився сам насупроти змія. Він обхитрував змія. Бо ж…

Тепер усі чомусь дивилися на Хріна та Миленького. У Тишка звело щелепи, Хрін важко дивився в землю. Найздогадливішим виявився Пукавка:

– Треба піти подивитися, чи стоїть пень.

– То й піди, – порадив хтось від гурту гармашів.

Пукавка покрутив головою – охочих довго не знаходилося.

Козак Корній Кривенький – він кривенький справді, – облизав ложку, засунув її в полотняного чохлика на поясі:

– А що… якби ще з кимось… Щоб чоловік кількоро.

Обізвалися з одного гурту, далі ще з одного:

– Чого ж…

– Гуртом і змія добре бити.

– І втікати, – мовив Пукавка, – один пре, а другий ще дужче, – й забув затулити рота. Він дивився вгору, звідки котився рудий клубок. За мить з клубка виткнулися людська голова та кінські ноги, гнідий кінь розкидав ноги широко в боки, з-під копит в увсебіч порскало каміння, козак зяпав ротом, неначе гнаний з чужого города півень у спеку, він був без шапки, – а козак без шапки то й не козак уже, – одначе конем правував спритно, й той стрибав поміж возів, бочок та іншого начиння, неначе заєць, а доскакавши до отаманського намету, козак скочив з коня, не встояв, упав на коліна й з колін вихекнув разом з жовтою слиною: