Розділ «Останній гетьман»

Не позволиш із шаблями, позволь з кулаками,

Ой щоб слава не пропала поміж козаками».

Кобзар притримав струни.

– Така лиха правда. Не дозволив Калниш, похилився, сказав: «Ми не можемо проливати християнську кров», тобто московську. А вони можуть, ллють її як воду, пограбували і церкви січові, й курені попалили. З ікон злото-срібло видирали, рушники знімали, святі дарохранильниці забирали і розклепували, покрови здирали.

– Ти сам склав? – запитав Кирило.

Северин мовчав. Тільки ще раз провів долонею по струнах, мовив словами пісні:

Встає хмара з-за лиману,

А другая з поля,

Зажурилась Україна —

Така її доля.

– Пройшов я її, нашу неньку Україну, з краю в край, скрізь лихо, скрізь неволя, а про волю й чутка запала.

– А чого ж ти Задунай покинув? – відпив узвару Розумовський.

– Бо то таки чужий край, чужа земля, чужа неволя.

– А тобі хочеться своєї.

– Та вже ж хоча б так. А Самійло лишився там.

– Ну, й що ж ти зараз робиш?

Глибоко запалі очі раптом заблищали.

– А що я ще можу робити? Ходжу поміж люди, співаю про нашу колишню славу, про нашу волю. Аж таки западе комусь у серце. Хочу, щоб не забулися справи дідів наших, щоб збереглася звитяга, пішла від батьків до онуків, щоб пробилася в українські душі. – І враз скинув підпаленими, гострими, як шаблі, бровами: – Ви що ж думаєте, що все пропало? Того не може бути, того не допустить Бог. Недарма ці степи политі козацькою кров’ю. Вона пробудиться, й виростуть червоні тюльпани і розумні сміливі онуки, піднімуться на супостата й знищать його. Маємо хоч у піснях зберегти все для них. Я вірю, шалено вірю, що оживе правда, що зашумлять волею ці степи і внуки згадають, чиї вони діти.

– Тобі колись було добре тут, у Батурині?

– З того тільки одна наука: добро на час, добро собі – на шкоду ближнім.