Розділ «Останній гетьман»

– Лізо, щось сталося?

– Сталося, по всьому Літньому саду на шпичаках огорожі листки підбурливі розвішані.

– І що в тих листках?

– Як тільки волею Божою Іван престол одержить, всіх на сосну, щоб не переступали права передніх царів. Мене – в Неву. І всіх, хто при дворі, повісять на деревах у Літньому саду. І тебе там названо.

Олексій правою рукою взяв Єлизаветину ліву руку, ледь стиснув її. Це був потиск не коханця, а друга, чи й батька. Лівою рукою легенько погладжував.

– Лізо, це залякування. Той, що хоче щось вчинити, не погрожує, а робить. – Він помовчав. – Лізо, розкажи про цього Івана Антоновича. Я дещо чув, але не певно.

– Ну, це внук царя Івана.

– Якого?

– В царя Олексія Михайловича було два сина: Іван, старший, і Петро – мій батько. Вони вдвох сиділи на двомісному троні, а за ними – регентша, Софія, їхня сестра. Вона й правила. А тоді Петро ввійшов з нею в розмир, почав домагатися царства і врешті заточив її у монастирську темницю. А Івана… Івана посунув з трону. А той за законом залишався першим спадкоємцем трону, отож і його нащадки – перші спадкоємці.

– То Петро Великий – незаконний цар?

Єлизавета нахилилась близько до Олексія. Її очі блищали.

– Ми всі незаконні. І я також, у тому то й річ. Я народжена до того, як батько, Петро, повінчався з матір’ю. І сестра моя старша, Анна Петрівна, також. Щоправда, вона й не могла претендувати на престол, бо, бувши Гольштинською принцесою, прийняла католицтво. А Іван Антонович… Його мати – донька царя Івана – була за принцом Брауншвейзьким, а та, в свою чергу, за принцом Брауншвейзьким Антоном, отож Іван Антонович нащадок по прямій лінії. Тоді, коли мене возвели на престол, він був немовлям. Я хотіла, щоб він з матір’ю, батьком і іншими родичами виїхав у свою Брауншвейгію, й відпустила його. Але всі мені почали казати, що це прецедент, що будь-який іноземний монарх прихистить його й піде війною, відвойовуючи престол для законного спадкоємця. І їх повернули. Вони жили в Ревелі, далі в Ризі, Оренбурзі, а потім в селі Холмогорки на Двіні. За цей час у Анни Леопольдівни народилося ще двоє дітей, Петро і Олексій, але обидва померли немовлятами. Й померла сама Анна. Там, за високим муром. Й була спроба забрати Івана, австрійський посол Берг це замишляв. І тоді довелося Івана Антоновича одправити в Шліссельбург.

– І що він там? – пальці перестали пестити руку Єлизавети.

– Ну… сидить.

– Сам?

– Сам.

– Людей не бачить?

– Не бачить.

– Бідний хлопець, – вирвалося зітхання в Олексія.

Запанувала довга мовчанка.