Розділ «Останній гетьман»

– Ну, то треба якось зупинити.

– Як ти зупиниш? За нею гвардія. Тицьне пальцем, і полетить з тебе клоччя.

– Ну, є ж якісь способи.

– От ти й шукай… Тільки з головою.

Не любила Єлизавета займатися справами, не любила. Одначе доводилося. От і сьогодні приймала відвідувачів у приймальному кабінеті. Ну, ще Фаст, то нічого – начальник кухарів, у чині полковника, доповідав, що готують на бенкет. Тут вона слухала, хоч за звичкою ходила з кінця в кінець кабінету – сидіти не любила: струнка, пружна, неймовірно гарна з себе. Олексій милувався нею з кутка, на думку йому спали Кирилові слова про фрейлін, і він у душі засоромився, зніяковів, він любив Лізу щиро, любив її оцю ходу, поставу, горде, гарне лице, повні лебедині руки, й нічого йому більше не було треба. Єлизавета знала про це, і її хистка, нестійка душа міцно прихилилася до Олексія, сама не знала, чим він присушив їй серце, а от коли думала, всі чоловіки маліли перед ним. Особливо їй подобалася його дужа сила, сила добра, ніжна, він ніколи не намагався когось підігнути під себе, принизити, прощав навіть тих, хто заподіяв йому якусь кривду, він вибачав їм, великодушно, трохи іронічно, без злоби – з цією іронічністю, дуже-дуже тонкою, припорошеною ласкою, мався із Єлизаветою, й те тільки лоскотало її душу. А та його сила… Вона любила, коли він брав її на руки, й він це робив часто, та сила дивно поєднувалася з ніжністю. Фаст пішов, а далі був Лесток, француз, лікар, який уже давно, окрім лікарських обов’язків, посів значно вище місце, власне, він був першим радником імператриці, найдовіренішою особою, його всі боялися й стелилися перед ним. Вирлоокий, довге волосся закриває щоки, а з нього стримить величезний ніс, так і здається, що він дзьобне ним. А він доповідав їй про політичні новини. Власне, офіційно про них доповідає канцлер, Бестужев, але перш ніж вона почує їх від нього, воліє вислухати Лестока і вже тоді знатиме, як матися з Бестужевим. Лесток тримався незалежно, він і справді був схожий на великого крука: довгий ніс, цибаті ноги, приплюснута перука, стрічка через плече з портретом Єлизавети й амурами, Єлизавета прекрасно вписувалася в коло рум’яних красивих амурів. А вісті, які приніс Лесток, були тривожні. Європа клекотіла, наче вчинене в діжі тісто. Все йшло від Пруссії, її короля Фрідріха, сміливого й талановитого войовника, який не знав перепон. Нині він збирався напасти на Австрію, забрати Саксонію та Богемію. Саксонія під скіпетром польського короля, але Польща слабка, як і Австрія, з якою в неї договір. З Австрією в Росії угода також, але треба шукати спільників ще десь інде. Найперше думка наштовхувалася на Францію, але Франція – суперниця Росії в Європі, вона хилиться то на один бік, то на другий.

– Треба б шукати союзу зі Швецією, – мовби про себе сказала Єлизавета.

– Швеція до нас не піде, – обережно мовив Олексій, – вона горнеться до Пруссії.

– Це правда, – погодилася Єлизавета. – Обговоримо на Сенаті. А військо треба готувати, й послати його до кордонів Пруссії, в Курляндію. Тоді Фрідріх на Саксонію не піде.

– Військо в нас… немає провіанту, порохового заряду, – зауважив Лесток. – Бо немає грошей.

– Будемо шукати. – Єлизавета категорична. Гнів зробив її ще гарнішою.

Попри всю нехіть, їй ще довелося сьогодні засідати. Вона відновила Сенат: так було при Петрі І, вона наслідувала його, та й так було легше: віжки в одних руках. Сенат засідав у царському палаці. Перед нею стояв пісочний годинник – на скільки поділок просипалося піску, стільки вирішено справ. Здебільшого справи були несподівані: в Сибіру малолітні вбили двох хлопчиків. Виникла суперечка: кого вважати малолітніми. Сперечалися дві години, поклали: малолітніми вважати до сімнадцяти літ. А далі – яка кара? Бестужев: тортури, вирвати ніздрі й на каторгу. Хтось тихо: «Так це ж діти». Єлизавета подивилася на Олексія, який сидів у куточку, він не був сенатором і участі в засіданні не брав.

– Що у вас в такому разі роблять?

– У нас їх одсилають у монастир, – тихо сказав Олексій. – Виховують Богом, молитвою і працею.

– Гаразд, – підвелася з крісла Єлизавета й закрокувала по кімнаті. – Дати всім батогів і – в монастир.

І решта справ були марудні, важкі: бунтували буряти, якути, їх усмиряло військо, а з мордвою, калмиками, чувашами зовсім не знали що робити – вони відмовлялись приймати хрещення, зв’язаних, у кайданах їх занурювали в купіль, у Казанській губернії попалили мечеті, а вони, непокірні, спалювали селища разом з собою, жінками й дітьми. Іноді спалювали жінок і дітей, а самі втікали світ за очі, наздогнати їх було в лісах неможливо. Єлизавета в думці радилася з Богом, що їй робити, й не могла дійти жодної думки: серце їй квилило, але глибока віра в Бога не дозволяла відпустити іновірців від Всевишнього. Насамкінець секретар оголосив два укази імператриці, вони не підлягали обговоренню, Єлизавета навіть піднесла над столом руку, забороняючи всілякі зауваження. Перший указ оповіщав: «У всій нашій імперії жидам жити заборонено… з усієї нашої імперії всіх чоловічої і жіночої статі жидів, з усім їхнім майном, негайно вислати за кордон і далі ні для чого не впускати, хіба що хтось із них захоче бути в християнській вірі грецького сповідання».

Одначе Бестужев зважив:

– Ми підірвемо торгівлю.

– Від ворогів Христових не бажаю прибутку, – відрізала імператриця.

По тому секретарем Сенату був зачитаний другий указ. Уже майже три роки козацька депутація, намовлена Олексієм Розумовським, просить виборів гетьмана: Лизогуб, Ханенко і Гудович чекали в Петербурзі рішення, а його все не було. Вони квартирували в будинку полковника графа Захара Григоровича Чернишова, давно проїли всі кошти, надані їм гетьманською канцелярією і присилані потім з Глухова кілька разів, їх тримали на світі подачки Олексія Григоровича і його підтримка, імператриця, підштовхувана Олексієм, обговорювала цю справу поодинці з канцлером, віце-канцлером, членами Сенату, одного вкоськає, другий стає орця, але ось тепер зважилася на іменний указ про алексію гетьмана в Малоросії, «так, як за гетьмана Скоропадського було», а Сенату «негайно всі потрібні розпорядження учинить». З депутатами мав їхати генерал граф Гендриков.

Розділ сьомий