Розділ «Голубі ешелони Повість»

Лец-Отаманів знизав плечима:

– Ярок єсть, а байрака близько й сліду немає.

– Давайте тут перехопимось.

– А може, вернемось на хутір? Кімнату нам знайдуть, і…

– Повертайте, тут уже неглибоко, – перебила його Ніна Георгіївна владно. – А то ми так усю ніч проблукаємо.

Щодалі Лец-Отаманів усе більше підкорявся її волі і слухняно повернув коня просто на яр.

– Тепер же тримайтеся!

Але Ніна Георгіївна не встигла ще схопитися за поручні, як кінь раптом по самі вуха пірнув у сніг, голоблі підкинули сани догори, і вони обоє покотилися на дно глибокого яру. Слідом за ними вперекидь стрибали чемодан і банка з варенням.

Ніна Георгіївна зупинилася на півдорозі. Поруч лежав карабін. Вона схопилась і втоптала його в сніг, потім, весело сміючись, збігла вниз до сотника. Він, без шапки, увесь білий, мов снігова баба, розгублено витрушував із рукавів свого бешмета сніг, а поруч лежав розкритий чемодан, із якого випав цілий жмут паперів. Вони лежали довкола сотника рябими латками, мов картатий килим. Ніна Георгіївна кинулась згрібати їх, ніби кленове листя в саду, а до сотника сказала роздратовано:

– А ви чого стовбичите?

Лец-Отаманів, що недоумкувато дивився на розсипані папери, простяг уже до них руку, але Ніна Георгіївна різко одсторонила:

– Без вас обійдусь! Кінь он борсається.

Сотник зробив уже крок, щоб все-таки обійти її, і враз аж скрикнув од гострого болю.

– Я, здається, ногу вивихнув. І руку покалічив.

– Ви самі більше людей покалічили.

– Виявляється, ви й злою можете бути, – відказав Лец-Отаманів, почуваючи себе ображеним, що вона так байдуже поставилась до його покаліченої ноги.

– Дивлячись на кого, – відказала Ніна Георгіївна із землі.

– Що це у вас таке?

– Не будьте цікавим. – І вона защепнула чемодан. – Ніколи не бачили реклами «Олеомаргарин»?

– Навіщо вам стільки? Ви жартуєте.