Розділ «Облога ночі Роман»

– Такого задавиш. Це ж був Василь Моренко. Попав між вагончиком і нахиленими стояками і сидить, як у курені. Чує, стукають по путях: «Живий?» – «Живий», – відповідає. «Зараз відкопаємо!» Він сидить і чекає. Знову стукають.

«Живий?» – «Живий», – відповідає. «Зараз відкопаємо!» Він сидить собі й чекає. Уже й їсти хочеться, а вони знову стукають. «Живий?» – «Живий», – відповідає, і вже, знаєш, так, по-нашому, по-шахтарському. «Зараз відкопаємо!» Разів десять отак і відповідав, а потім замовк. Стукають – мовчить, кличуть – мовчить.

– Ще б довше мнихались.

– Чекай. Тривогу зняли, скоріше копати. Розкопали. До нього, аж він…

– Давно мертвий!

– Хропе, аж земля із стелі сиплеться.

Гарасько шморгає носом і, приставивши до рота долоні, кричить у штрек:

– Давай порожняк, порожняк давай!

Із темряви вогкого штреку, де тліє жовта цятка, долітають хрипкі то лагідні, то сердиті вигуки.

– Вороч!

У відповідь чути удари копит об стальні рейки і лунке брязкання вагончиків.

– Чуть дай. Чуть дай, ну!

Западає тиша. Не чути навіть шереху. Коногон чекає і раптом вибухає майстерною лайкою:

– …Чуть дай!

Цей піднесений, насичений волею і каскадом динамічних слів вигук, мабуть, доходить до коня, як до солдата військова команда. Вагончики здригаються, і партія посувається вперед, посувається не більше, як того хотів коногон. Потім вагончики починають гуркотіти густим металевим басом, їх покриває в'їдливий степовий посвист, і партія мчить у чорних тунелях до бремсберга.

Гарасько чухає свою кудлату голову, схожу на чавун, шморгає носом і йде по вагончик.

– Ex, жисть-жестянка! – лається, слово в слово повторюючи коногона.

Ількові ця «жисть» теж починає не подобатись. На колінах не було вже живого місця. Руки вкрилися виразками. Він уже ледь тяг порожні санки, впирався тільки пальцями ніг, падав на лікті, але від цього санки ставали ще важчими, а тіло боліло ще більше. У вибої, на купі вугілля, Ілько побачив десятника Макуху з вусами фельдфебеля і з одвислим волом. Кругловидий десятник сидів, як сова, і важко відсапувався. Семен Сухий косив на нього очима:

– Стомився, сердешний. Чого ото очі витріщив?

– Душу витріщиш, не те що очі.