Розділ «Облога ночі Роман»

По плитах прогриміла вагонетка з ґлеєм, вскочила в кліть і причаїлась.

– А казали – Гнат бастує, – кинув, дивлячись під ноги, Байда. – Прийшов же сьогодні.

– Убогий? Хоч і не захочеш, то прийдеш.

– Чого це так?

– Вибирати нема з чого: або в берестейську тюрму, або в шахту. З ним не панькатимуться, раз на прикметі.

– Берестейська ще б нічого, – зітхнув Сусідка, викручуючи гніт у лампі, – ніби аж у Сілезькі копальні засилають. Від Мартина, що з перших днів забрали, жінка листа дістала. Аж туди загнали. Справжня, пише, каторга.

– Та будуть дякувати повік центральних панів з Ради за піклуваннячко.

З драбини зліз Задоя. Він був потовчений і припадав на одну ногу.

– У пекло – і то, мабуть, краща дорога. – Він сердито, мов облитий помиями пес, фиркав крізь ріденькі вуси й струшувався всім тілом.

– Призвичаюйся, Трохиме, – повчально сказав Сусідка, – тобі його не минувати. Ну, там уже моя кавалерія виглядає мене! – І він задріботів по квершлагу до стайні.

Знову чмокнула кліть, стукнули двері, і під жовте світло з обличчями мерців вийшли ще п'ятеро шахтарів.

Шахтівничий дивився на них зляканими очима:

– Цілий ранок отак!

Ілько, пригнічений глухим, темним підземеллям, мовчав. Він уже тремтів усім тілом: до шкіри, вкритої сиротами, мов пластир, неприємно липла сорочка. Його потягло назад, на-гора. Від думки, що в цьому страшному мороці доведеться пробути аж дев'ять годин, хотілося заплакати.

Жовте світло лампочок пересилювало темряву тільки під ногами. У багні блискали рейки, а над головами, мов ребра кістяка, прогиналися під вагою землі цвілі цямрини. Від постійної вогкості вони обросли слизьким мохом і обступили темну печеру, мов казкові діди з довгими бородами. В іржавих трубах, що тяглися попід стінкою, щось методично цокало, ніби хтось, бавлячись, бив по них залізним прутиком. Під другою стінкою дзюрчала каламутна вода, а над нею струнами тяглися дроти. Густе, протухле повітря було холодне й липке. Ілько змерз, сидячи на колоді, і тепер нервово здригався.

Із квершлагу вони звернули в людський ходок. У вузькому й низькому ходку можна було йти, тільки зігнувшись удвоє. Від вогкості до тіла прилипала сорочка, баюри під ногами були повні смердючої рідини. Ількові чуні давно вже чвакали і, попадаючи на лисий камінь, ковзалися, як на льоду. Схожий на нору, ходок круто спускався вниз, і тому Ілько, вже кілька разів підсковзнувшись, сідав задом просто в калюжу. Батько і Гирич ішли попереду так ловко, ніби у них під ногами слалась утоптана по полю стежка. Тільки чути було, як чвакали їхні чуні. Задоя осилював дорогу трудніше. Він уже не хрестився і не згадував Бога, а тільки кляв адміністрацію, шахтарське життя й довгий ходок. Незрима «мать» запліталася ним у кожну пару слів. Позаду чути було тужливий голос Хабібули:

– Нема красний товариш.

– Моя твоя товалис, – запевняв його Люй Лі.

Коли переходили штрек, де Ілько хоч на хвилину розправляв ніби побитий уже поперек, праворуч, у світлі лампочок, видно було схожі на вужів дві линви. Ілько знав, що там працює бремсберг, спускаючи на линвах униз до корінного штреку вагончики з вугіллям, а вгору до вибоїв тягнучи порожняк.

Нарешті вони знову вийшли на штрек. Тут уже можна було випростати принаймні хоч спину. Спітніле, розпарене від незручної ходи тіло знову охопив неприємний вогкий холодок. По штреку тяг скрізний вітер. Десь у глухій непрозорій млі почувся ніби гуркіт підводи на мосту. Він котився з глибини штреку по рейках їм назустріч. Пригнувши голови й трохи схиливши їх убік, шахтарі мовчки простували далі, припечатуючи заболочену землю жовтим світлом. Потім блимнув спереду кошачим оком вогник. Гуркіт загримів уже перекатами грому, із штреку вирвався й пролетів дикий свист. Усі враз влипли спинами в стінку між стояками.