Розділ «Частина І Гетьманівна»

– Не говори так…

– Говорила й говоритиму. Ні Богові, ні людям.

Аж тоді обвела поглядом моє нужденне, убоге мешкання, знищувальним поглядом черкнула по мачусі, котра зіпала розтуленим ротом.

– Я пришлю лікаря… І принесу чисту постіль…

Постіль вона не принесла, але то було й не потрібно, далі мачуха клопоталася мною дужче, ніж рідними дітьми, – Улясю не пустила до мене Анастасія Марківна, бо то зовсім негоже дівці ходити до парубка, нехай і хворого, можна накликати поговір.

Уляся відповіла, що то не просто парубок, а її наречений, вона заручиться зі мною по моєму одужанню. Анастасія Марківна не заперечувала їй, а вже по моєму одужанні мала з Улясею ще одну розмову, попросила дочку зачекати, поклавшись на Бога, й таким чином все означиться та уладнається, і, як покаже Боже провидіння, так і буде. Про це розповіла мені Оленка, котра кілька разів навідувала мене.

…І ось я стою на гетьманському подвір'ї у новій сутності: не просто парубок, а парубок, чиї мислі та наміри щодо їхньої дочки відомі батькам. Ноги не тримають мене, я весь дрібно тремчу, чи то після хвороби, чи то від хвилювання, я ладен дременути на вулицю, але те неможливо: від гетьманші був знак, веління, передане челядницею, аби завітав до них у неділю пополудні.

Та сама челядниця провела мене поміж рясними півоніями та лаплахами по викладеній з цегли стежечці до хати гетьманші, і я негнучкими ногами переступив хатній поріг. У невеликій світличці під образами, завішаними дорогими намітками, обшитими перлами, сиділи гетьман з гетьманшею. Я вклонився, притулився спиною до одвірка, але гетьманша вказала рукою на ослінець, що стояв перед столом. Розмову вела Анастасія Марківна – жінка років сорока п'яти, набагато молодша за чоловіка, гарна на вроду, яка ще не обсипалася до кінця (Уляна схожа на неї), гоноровита і владна. Гетьман тільки покивував головою. Гетьман – вдачі плохої, лагідної, полохливої, та й було чого полохатися: на його пам'яті одна віхола замела слід від саней, що повезли до Сибіру гетьмана Многогрішного, друга – за саньми не менш вірного й догідливого цареві Самойловича, а третя вимела з України разом з Мазепою піввійська козацького. Гетьман по всіх, навіть дрібних справах радився з царем, з Сенатом, намагався нікого не покривдити, всіх ускаржників одсилав до генерального судді або писаря, коли ж таки доводилось мовити своє вирішальне слово, послуговувався думкою Анастасії Марківни. Волів жити тихо, не любив будь-яких клопотів, любив посидіти в садочку за кухлем з пивом або узваром, погомоніти з святими вітцями, послухати оповіді мандрівного ченця про далекі краї, про Афон, про дива та чудернації світу.

Анастасія Марківна розпитувала мене про покійницю матір та про покійного вітця, про наші маєтності, про Ладозький похід. Гетьман же втрутився тільки раз, запитавши, що я думаю про чуда світу. Я відказав, що вірю в чуда світу, ось одне з них – лишився живий, – і що всі вони з Божого помислу, одначе в світі багато темного, незрозумілого, хоч світло розуму таки має вливатися в світло віри, але ми воліємо докопуватися до всіх таємниць, що часом гріх, і я заплутаний в тому гріху, бо ж іноді намагаються проникнути думкою за Божі заповіді, ми всі відходимо від тих заповідей все далі й далі, підправляємо світ за власними недоскональностями, а жити треба сумирно й тихо, адже все від Бога і в його волі. Бачив: моя відповідь сподобалася гетьманові, а гетьманша округлила в подиві чорні, смоляні брови й розглядала мене самого, неначе якесь чудо. А я й справді був чудом: лобатий, вухатий, марний, у батьковому жупані, котрий завеликий на мене і висів на моїх плечах, неначе на кілку. Що вона думала про мене, відгадати було неважко: оце така потороча стане чоловіком моєї дочки? Гай-гай!

Я вловив той її погляд і відгадав його, й несподівано для себе сказав:

– Я зараз виморений і втомлений… І розум мій утомлений. Я не вмію ширмувати на шаблях, але прочитав багато книжок і знаю про світ більше, ніж декотрі інші. На шаблях ширмувати я навчуся, але по білих аркушах часом можна пройти далі, ніж проїхати по найкращій дорозі на коневі.

Гетьманша здивувалася й зглянулася з гетьманом. Гетьман усміхнувся і сказав:

– Достойна відповідь. Отож походи трохи по аркушах… Позаглядай у каламар і в наділки Полуботкової шаблі. Його наука – золота. На початку зими я їду до Москви. Зі мною іде пан полковник чернігівський, він і тебе візьме. Подивишся на світ, потрешся між розумними людьми. Може, я випрошу для початку тобі якийсь підходящий уряд. А як повернемося, тоді й теє… Заручини ж… – Гетьманша блимнула на нього очима, і він кашлянув у кулак. – Справимо тобі заручини. А ти – шануйся… Шануйся, кажу, – чомусь вирішив скінчити строгістю.

На тому відпустили, й ми з Улясею ходили по саду. Я не знав, про що говорити, чомусь соромився, Уляся поглядала на мене трохи глузливо, трохи підбадьорливо.

– Межи нас, Іване, таке, мовби я парубок, а ти дівка, – мовила.

Я погодився в думці. Сковував мене й погляд Анастасії Марківни, кілька разів вона підходила до палісадника, буцімто в якійсь справі.

– Півонії потоптано курми. Оришка не догледіла. Ось я її…

– Не треба, матінко…

– Така ти добра! Ось пожди, замаєш своє господарство, побачиш…

Над лісом за Есманню загуло, загуділо, здавалося, звідти приступає ворог. Далекі громи котились над Глуховом, в саду потемніло, вщух пташиний гамір.