Розділ «Частина 1. Терорист»

— Що — вірно?

— Не наші гасла. Хоч і є течії, котрі підтримують росій­ських есерів.

— Ага, ви, значить, не російські!

— Ті з нас, хто поділяє ідеї того ж Гершуні про насильницьку зміну ладу, теж не російські.

— Я ж кажу — сепаратизм! — переможно вигукнув Суярко, забираючи листівку. — Ми тут із тобою довго можемо плутатися в поняттях. Я визнаю, Хмелю, ти мене переговориш, варто тільки почати. Але я не політик, слава Богу, я поліцейський, я закон охороняю. За брошури я особисто шмагав би різками, публічно. Всипав би двадцять п’ять гарячих по голому заду, забрав паспорти, позбавив би права жити в містах — усе. Це гуманно, без вас є кому тут сидіти. А ось такого, — він постукав пальцем по листівці, — я особисто, як офіцер, котрий присягав государю-імператору, пробачати не збираюся. Хочеш, скажу тобі ще дещо, Хмелю? Вони, оці, з бомбами та револьверами, нікому не вигідні! Є намір через них увести в усьому Південно-Західному краї[45] військовий стан. Серйозно кажу, ходять такі чутки. Комендантська година, патрулі на вулицях, зовсім інша відповідальність. Воно тобі особисто треба? І всім вашим, хто проти терору? Давай так: визнаю зараз існування певних обмежень. Справді, часи неспокійні, обмеження в правах є. Хочеш, аби через таких, як оці «колії», їх було ще більше? Тільки чесно, Хмелю, дивись мені в очі. Нікого не продаєш, ні на кого не доносиш. Просто скажи: хочеш військового стану й комендантської години в Києві?

— Ні, — вичавив арештант.

— Правильно. Я теж не хочу. Бо мені зовсім неохота працювати в посиленому режимі — а воно до того йде! — Суярко перевів подих, продовжив уже спокійніше: — Значить, пропоную домовитися нам так із тобою, Хмелю. Ти своїх краще знаєш. Дії оцих «коліїв» розходяться з тими поглядами й переконаннями, на яких, зокрема, стоїш ти. Я, кладучи руку на серце, готовий навіть десь їх поважати, ці погляди. Просто скажи, де нам краще шукати «коліїв» або тих, хто може на них вивести. Вони небезпечні не тільки для суспільства, вони для твоїх же товаришів, Павло Хміль, небезпечні. Кажи, що знаєш, усе помре тут. Бачиш, я навіть не тягаю тебе по справі, через яку ти тут, про поширення крамоли та спільників далі можеш успішно мовчати перед слідчим. Хай далі нирки відбивають, печінку, що там у людини ще можна відбити… Можеш навіть голодовку тримати. Лікаря тобі покличуть незалежно від того, через гумову кишку не годуватимуть, слово офіцера. — Поручник приклав руку до серця. — Ось і все, що я до тебе маю. Як бачиш, нічого такого небезпечного, що б розходилося з твоїми поглядами на вашу революційну боротьбу. То домовляємось, Хмелю? Вийде в нас розмова?

— Ми вже поговорили, — відповів арештант, навіть не взявши трошки часу на роздуми.

Склалося враження, ніби відповідь він приготував уже в той час, коли поручник розпинався перед ним, агітуючи на свій бік. Кінець кінцем, вирішив Суярко, будь-яке враження, складене про цього арештанта і йому подібних, здебільшого відповідає істині.

— Невже?

— Поговорили, — кивнув Хміль. — Не всякий соціаліст готовий вдатися до збройного опору вашому режимові. Опір може й має бути різним. Але це не означає, пане поручнику, що я особисто не готовий зараз схвалити їхні дії. Не підтримати — схвалити. Хоча б через те, що ваш режим, схоже, їх боїться. Ну, а вони беруть з російських есерів правильний, як на мене, приклад.

— Сам собі суперечиш?

— Зовсім ні. Товариші діють відповідно до моменту. Не вони доведуть край до військового стану — ви доводите до того, що такий стан цілком може стати реальністю. Вам опираються, ви до цього ніяк не звикнете. І все, досить на цьому! — голосніше, ніж дотепер, промовив арештант, вловивши бажання жандармського офіцера сказати щось у відповідь: — Кличте конвой, хай мене ведуть у камеру, катівню чи куди там нині вирішили. Більше не скажу нічого.

Поручник Григорій Суярко замислено витягнув губи трубочкою.

Потім спокійно, аж надто спокійно взяв білі рукавички, котрі весь цей час лежали на краю столу. Повільно, неквапом, із головою занурившись у процес, з підкресленим старанням натягнув спершу ліву, потім — праву.

Постискав пальці, вкотре вийшов з-за столу. Підійшов до Хмеля, і той не сумнівався: зараз ударить.

Але Суярко лиш зміряв його уважним поглядом з голови до ніг, легенько постукав стиснутим правим кулаком по розчепіреній лівій долоні — й нарешті гукнув конвой.

Нічого не сказав, конвойні все зрозуміли з виразного жесту, взяли в’язня під руки, вивели за двері. Той на ходу навіть не спробував повернутися. Суярко ж знову витягнув губи, далі стояв замислено, легенько продовжуючи стукати себе по долоні, тільки руки поміняв.

Була підозра: решта тих, хто за списком, поведуть себе так само.

Та наказ є наказ. Шерстити цей напрямок — його ділянка роботи. І поручник Суярко зробить її так добре, як тільки зможе.