Розділ «Нова стара баба»

На цю консультацію вона й потягнула Наталю разом із фотокарткою Вадима у військовій формі. «Солідний чоловік» справив на Наталю позитивне враження, вона навіть означила його як симпатичного. Сивий, миловидний, в окулярах. Він узяв фотокартку в руки, не треба було бути гарним психологом, щоб здогадатися, що цей хлопець трагічно помер. Про що «солідний чоловік» і повідомив, ще він додав: якби Наталя його дійсно кохала, нічого б поганого з ним не відбулося. Зойка стала на дибки:

– Да неужели? Если б гебешник твой сраный, в клубе которого ты свои танцульки с жестикуляциями развёл, больше любил страну, может, и Афгана бы не было? Виноградников уничтоженных? Судеб искалеченных? Может, жратвы побольше в магазинах было б, а не под служебными входами, а?

«Солідний чоловік» виглядав спантеличеним від такого нападу.

– Ты вот что, дядя. Деньги мои сюда давай. С горкой! За моральный ущерб. А то я нынче поеду к Микитовне в Боярку, чтоб ты завтра проснулся, а у тебя, ёп-папало-ногу, вместо яиц – магазинный чернослив!

Наталя забула, що хотіла заплакати. Таким був фактор Зойки. Завжди. Коли вона сама не бажала довести когось до істерики.

Того дня на кухні Зойка спалила його портрет (заряджений на «Зойчине щастя», читай – на прибутки), примовляючи: «Гореть тебе в аду, больное какаду». Я ледь стрималася, щоб не розреготатися.

Одного квітневого дня я не знайшла Славіка в садку, мені повідомили, що його забрала «інша женщіна». Не переказати, як я злякалася, чомусь до голови прийшла свекруха, мати Непотреба, хоча навіщо їй здався наш Славік? Я вже, було, побігла до міліції, як мене хтось покликав. Я крутила головою – нічого не бачила. А тоді відчула, що у мене жбурнули картоплину. Це була Зойка, її голова стирчала в нашому вікні, найцікавішим було те, що вона його утепляла поролоном. Я вирішила, що вона втратила глузд. «Славик тут!» – горлопанила вона, і я зрозуміла: точно щось сталося, Зойка до Славіка наближалася тільки тоді, коли не було іншого виходу.

Коли я вбігла до квартири, то побачила, що Зойка дійсно займається Славіком, напоює його кагором. Якби я була релігійною людиною, сказала б, що це скидалося на причастя. Але я була собою. Тому рипнулася до онучка, однак почула несподівано українською: «Тихо будь! Де у вас йод? Хлорку маєте?»

Про аварію на Чорнобилі Зойка почула від котрихось зі своїх людей. Як баба без особливої фантазії, вона відразу повірила в почуте й у притаманній їй манері почала діяти. Узяла путівки до Керчі для усіх нас, притягла мішок консервів, законопатила вікна, видала всім по пляшечці йоду і наказала пити кагор.

Коли киян вивели на травневий парад – демонстрацію труда, ми вже перебували в Криму. Зойка ультимативно заборонила Наталі працювати, примусила швидко піти у відпустку за свій рахунок. «Бери с собой детективы, будешь переводить. Бумагу и машинку мне там достанут, а почта работает».

Славік принюхувався до повітря, воно тривожило його новими пахощами: сіллю, розпеченим камінням, померлими водоростями та розколупаними мідіями. Він вітав кожний кораблик та літачок, радів життю та сонечку! Потім валявся у піску, качався бочечкою до моря, теплого та мілкого, й верещав.

– Ще б йому не радіти, – скептично зауважувала Наталя. – Він же щодня пиячить!

Зойка була єдиною з нас, хто не забув, що дитятко цього року піде до школи, вона взяла із собою «Букварик», читанки, зошити. Передала мені все те в руки і сказала:

– Ленивая ты сучка. Начинай трудиться, готовь этого чурбана неотёсанного в школу, а то он вот так бочкой на линейку и прикатится у вас.

Зойка виловлювала мідії, ми запікали їх у вогнищі, ще вона щодня купувала у дружин рибалок варені креветки. Дрібні, ніжно-рожеві. Славіку вони дуже смакували, він з’їдав і мою пайку, а пальчики його були подряпані вусиками та панцириками креветок.

Життя набуло звичайного ритму. Ми забували провітрювати кімнати, мити підлогу хлоркою та намащуватися йодом. Славік добре вчився, йому все легко давалося, так само, як колись Наталі. «С чего ему худо учиться? Ты видела, сколько он жрёт?» – розважала нас своїми «логічними» викладами Зойка.

Насувалися часи змін, навіть я це відчувала, від цього відчуття я зіщулювалася, бо ніколи за моє життя зміни не приносили мені щастя. Де ж ці щастяноші, чому саме до мене вони не поспішають? Чому забарилися? Невже ніхто не передасть мені щастячка, хоча б на півжменьки?

Наталя, навпаки, була задоволена, роботи у неї прибувало, оплата також збільшувалася, але й тратилися ми значніше. «Найкраще, що ми можемо зробити в цей час, – почуватися здоровими», – казала Наталя.

Дякувати Богові, зі здоров’ям у нас все було в порядку. Щоправда, Славік якось захворів на дизентерію, з’їв немиту помідорку, яку поцупив у запилюженому ящику, коли ми стояли в черзі за овочами, але вже обійшлося. Відкололи, відпоїли, відгодували. «Хоть поймёт, что такое, когда жопа болит. А то ты ж его зацеловала, и по заднице его никто не лупил, так Боженька напомнил, что оно всяко-разно бывает», – казала Зойка.

Вона думала, що його робити. Спекуляції майже відійшли в минуле, хоча Зойка не кидала свої оборудки. Тому вона замислилася над власним виробництвом.