Розділ «Нова стара баба»

На мій подив, онук не комизився і не плакав, він слухняно прокидався вранці, пив морквяний сік, котрий я йому готувала (Наталя бісилася та викидала випрані марлечки, у яких я відтискала сік, але мене це не зупиняло, я тільки посміювалася), або морс із журавлини, какао чи козине молоко, їв вівсяну кашку з подрібненими волоськими горіхами та цукровою пудрою, маленькі парові тефтельки чи два яєчка «в мішечок», зварені в рибній юшці. Я його вдягала, і він прямував до дитячого садка.

Я домовилася з нянечкою, що Славік приходить погодований, тому не треба його годувати, забирала ж його по обіді. Але Славік залюбки поглинав манну кашу та пив малиновий кисіль. І ще просив добавки.

Пам’ятаю, як Наталя на мене зірвалася, мабуть, то був рік, коли я оформлювала пенсію. Мені якраз виповнилося п’ятдесят п’ять, Славкові – чотири рочки, я обожнювала його у цей вік ще більше, ніж коли він був повзунчиком. Він усім цікавився, виявляв доброзичливість, у нього прорізався басок, коли він промовляв до мене: «Ба-а-а-а-а».

«Ма, я все розумію, чоловіки для панянок твого віку вже закінчилися, майже всі померли. А в тобі це ще все вирує! Ти ж у нас “восторжена баришня”. Але ж це не привід бірюлькатися з моїм сином та вирощувати з нього свій чоловічий ідеал. Та вгамуй свої гормональні апетити!»

Я сама не знаю, чого тоді нестримно заплакала, вірніше, зараз знаю. У мене якраз відбувалася перебудова організму, клімакс, уже півроку не було місячних, гули груди, усе тіло свербіло, на голову хотілося вкласти мокру ганчірку, щось горіло всередині, а в животі й нижче я часто відчувала павука. Та що я могла про це знати? Я не читала подібних матеріалів (а де б у ті часи я подібне прочитала?), припинилися місячні, та й останні п’ять років вони були не надто регулярними, так приходить старість, у мене і сумнівів не було.

До вечора не могла заспокоїтися й чула все через пелену, Наталя спочатку злякалася, вибачалася, хотіла викликати «швидку», потім назвала мене «сентиментальною егоїсткою, що хоче смерті всіх», потім прибігла Зойка, вона просто заявила, що я «старая немытая жопа, чего развалилась тут, воешь?».

Наталя залишила мене та Славіка на Зойку, чим не дуже була задоволена, а сама побігла на побачення. У неї почало вимальовуватися особисте життя. Зойка не знала, що його робити зі Славіком, тому вклала його мені під груди, я пригорнула свого повзунчика і стишилася. «Малахольная. Смотри, не напужай его храпом и не раздави! Сама же больше всех убиваться будешь». І побігла у своїх численних справах.

Я раділа за доньку, у свої двадцять п’ять років вона вже перетворилася на сорокарічну жінку, не зовні, а стилем життя та думками. Обранцем її став військовий інженер Вадим, він був молодшим за неї на рік, очікував на звання капітана та виважено міркував про військову кар’єру.

Він завжди приносив Празький торт та пляшку коньяку. А ще квіти. Акуратно загорнуті у целофан – тюльпанчики. «Для дівчаток». Усе це робилося, щоб потішити Зойку. Як грамотний стратег, він відразу збагнув, на кого мають бути спрямовані його постріли. Ясно, що не на мене. Я була з тих людей, котрим не потрібно усміхатися, як хтось обов’язково запитував: «Чого ти смієшся?» Мабуть, видавали очі або, як зараз модно говорити, енергетика.

Мені подобалося все те, що й моїй доні. Інша справа – Зойка. Але й вона його схвалила, потикала штиком для порядку, однак угамувалася. «Он хоть и плац казарменный, зато не село навозное», – зауважила вона.

Я тепер думаю, що через бажання наблизити капітанське звання він і відправився в Афганістан. За півроку прийшов до нас капітан із похоронкою.

– Пав під Коньяком, – сказав він Наталі. Це настільки абсурдно звучало, що вона коротко реготнула.

– Це – афганський кишлак. Коньяк зветься, – пояснив капітан. – Нічого, це у вас нервноє, – додав він.

Наталя жмакала похоронку як носовик.

– Коли похорон, не знаєте?

– Тільки цей-во… Мушу доповісти. Ховати будемо пустий гроб, завтра на Лісовому кладовищі, воно з нових, – він кашлянув, бо не знав, що ще сказати, вчора сповістив про те матері, відчуття було таким, наче поховав він цю жіночку. Зараз на нього дивилася і нічого не розуміла наречена. Він не хотів ховати ще і її.

Наталя не пішла на похорон, злягла, а потім виїхала на екскурсію в Ленінград, боялася, що виявить слабкодухість, коли побачить очі матері Вадима, візьме стару за сухі руки. «Тему закрито», – казала вона нам.

Зойка телефонувала матері Вадима від усіх нас і говорила, що Наталя сильно захворіла. Не знаю, чи зрозуміла Вадимова матір, але я розуміла свою дитину. Хто б це ще зробив, якщо не я?

Коли Наталя поїхала до Ленінграда, Зойка заварила чай, кинула осудливий погляд у бік товстенького Славіка на моїх колінах і сказала: «Судьба ваших мужиков. Инженерия. Война. Смерть на Лесном. Вот только у каждого – своя война, своя инженерия, своё Лесное».

Але та ж таки Зоєчка примудрилася повернути Наталю до цієї теми. Якось вона принесла мені крем у банках із-під вакси, сказала, щоб мастила на обличчя, бо крем – чарівний, заряджений молодістю та жіночим здоров’ям завдяки зусиллям одного солідного чоловіка. Потім вона цього солідного чоловіка показала нам по телебаченню. Телебачення не додало йому ваги, бо Зойка була переконана, що воно завжди показує якихось ідіотів (але вона все ж зарядила два відра води для чаю). Між тим, коли в ДК КДБ «солідний чоловік» давав зцілюючі сеанси, Зойка пробилася до нього та домовилася щодо окремої консультації за окрему платню.