Розділ «Анекдоти давні і сучасні»

– А я ж вам казав, що він за гроші готовий на все?

Як воно так сталося, що кум Іван став прем’єр-міністром, ніхто розумно пояснити не може. Поки партії за своїх кандидатів билися, хтось Президентові щось про кума Івана сказав. Просто так. А вже хто тільки не був на посаді прем’єра! Мабуть, вирішив Президент, що проста людина має попробувати. Ніким не знана. Неза-ангажована. Може посуне справи. На удачу.

Прийшов день, коли прем’єр за традицією мав звернутися до народних депутатів. Попросив кум Іван, щоб кум Петро в залі його підтримував. «Я, – каже, – тільки на тебе буду дивитися. Підсоби, куме!». Вийшов рішучим кроком кум Іван на трибуну. Рішучим поглядом оглянув зал. Зупинив погляд на спітнілому обличчі кума Петра. А той крізь зціплені вуса шепоче: «Вперед, куме, вперед!». Рішуче мовив кум Іван:

– Вельмишановні пани-депутати! Наша країна і, що дуже болюче, ми з вами стоїмо на краю прірви!

А кум Петро гіпнотизує з місця: «Вперед, куме, вперед!»

– Я прийшов на цю посаду, щоб зробити рішучий крок вперед!

– Куме Петре!

– Га?

– Оце сиджу та й думаю: хто сьогодні найщасливіший в Україні?

– То що ж ви, куме Йване, придумали? Хто?

– Пенсіонери!

– Овва?

– Вони ж пили до антиалкогольних законів, закусювали до Продовольчої програми, кохалися до СНІДу, а працювали до госпрозрахунку.

Розумієш, старий, я на день раніше приїхав із відрядження …

Кума Петра обрали депутатом. Кум Петро влаштував на прощання вечірку і запросив до столу свого начальника кума Івана. Пили добре, їли гарно, співали – заслухатися…

– Ой жаль, куме Петре, що ви їдете. Ой, жаль, що ви мене залишаєте…

– То чому ж? – усміхається кум-депутат.

– Ви ж мені були як син рідний, такий же лінивий, нахабний та брехливий… Ой жаль, – каже кум Іван та й додає: – Може, б ви, куме, з собою сина мого взяли?

– Та куди ж? Він же лінивий, нахабний та брехливий? – заникується кум Петро.

– Ой жаль, куме.

– То чому ж?