Розділ «Навчи її робити це»

– Не хотів тобі цього казати, але скажу. Я познайомився з твоїм батьком. Ще до того, як ти прийшла сюди на співбесіду. Він дуже хороша людина. Але наступного разу і його скупі чоловічі сльози не допоможуть. Вибач, що змушений тобі це казати! – Сергій Вадимович нервував і, може, сам тієї ж миті пошкодував про сказане. – Іди працюй, заради Бога. Заспокой свого Боровцева. І більше не роби дурниць.

Але як можна працювати після такого?! Їй знов показали «місце», дали відчути, хто вона насправді. Вічний нагляд, хронічне втручання, затхла подоба свободи… Лізо, ти можеш. Ти мусиш. Але тебе завжди підхоплять тремтячими руками, підстрахують, знову поставлять на ноги і знову підштовхнуть. Сергій Вадимович пішов, а вона довго стояла в коридорі біля вікна і м’яла пальцями кучеряві листки якоїсь дивної рослини у вазоні. І сама відчувала себе рослиною. Тоді понюхала пальці – вони приємно пахли лимоном. Наче крила жовтих метеликів, що літають над капустою. Коли вона була малою, бігала на город ловити тих метеликів, і руки потім до носика прикладала… Враз відчула, як хтось ззаду обережно обійняв її.

– Максиме, як ти мене налякав!

Старший менеджер стояв перед нею в рожевій сорочці й посміхався.

– Жива… Слава Богу, жива!

– А ти думав – всьо, гаплик уже?

– Я нічого не думав. Я переживав дуже. І телефонував. Навіщо ти так?

– Хіба ж то навмисне? Так вийшло…

– Розкажи, що сталося?

– Максе, не треба. Давай я не буду говорити. Захворіла, плюс депресія. Ну, і купа всього іншого. Розумієш?

– Намагаюсь.

– А Сєрун тобі не робив допит? Він же бачив, як ми разом у машину сідали.

– Хто? – перепитав, сміючись, Максим. – Ви його Сєруном кличете?

– А то ти не знаєш! Як це наші мармизи тобі не донесли?

– А таки не знав! Зате наші «мармизи» донесли Сєру… Сергію Вадимовичу, що вони вже стомилися тебе прикривати. Ну, і вислуховувати грубощі Бо-ровцева, адресовані тобі. А мене Вадимович питав, але ненав’язливо.

– Шикарно! Довбані сраколизки! Ну, а ти що?

– А що я мав сказати? Що завіз тебе в ліс і…

– Краще б так і зробив!

– Лізо, давай уже припинимо це! Роботи неміряно, голова тріщить, а тут іще ти…

– Давай! Біжи до своїх козуль, бо вони он уже всі очі видивились, доки ми тут лепечемо.