Розділ «Valse melancolique[174] Фрагмент»

– Я казала, що можна, і показала кімнати.

– А вона?

– Оглядала кімнати, роздумувала щось і спитала, чи мешкання тепле, бо вона має фортеп'ян і грає і не зносить студені.

– Т-а-к! – кликнула Ганнуся. – Вона має фортеп'ян і не зносить студені! Гувернантка якась! Гадає, що я прийму її з фортеп'яном? Таки зараз, аякже! Тут я буду малювати, буду потопати у своїй праці і, замість щоб мене обдавала свята тишина, буду примушена слухати дурних вправ і гам. Ні, danke schön[180] за таку гармонію. Може, будеш ласкава зрозуміти, що се річ неможлива – входити з двома об'єктами в спілку. Се, певно, якась учителька, що мозолиться цілу днину з дітьми, а вечором гримає по фортеп'яні, щоб оживити свої отупілі нерви. Тепер я вже знаю. Шаль поверх шапки, змарніле лице зі смутними очима, чорно убрана… о, ми знаємо сей тип! – І сказавши се, отворила широко двері від кімнати й поплила гордо в своїм ніби гніві до хати.

Я осталася ще на хвильку в кухні біля старої, задивившись без думки на білет…

За хвильку появилася знов артистка.

– Чого стоїш тут? – спитала. – Що хочеш іще довідатися?

– Та нічого, – відповіла я.

Мені стало маркотно. Я хотіла спротивитися їй. Перший раз у житті спротивитися цілком поважно, а тут я не могла. Хто се був? Якого роду людина? Причина, що вона грала, не промовляла за неї. Хто знає, як грала, скільки грала!.. А тут справді Ганнуся потребувала спокою, я потребувала спокою… Що тут робити?

– І що ще казала? – звернулася до старої.

– Казала, що прийде за два дні й поговорить із паннами.

– А більше нічого?

– Ні. Ага, казала ще: «Тут красно; промовляє до душі…»

Ганнуся отворила широко очі: – «Промовляє до душі!» – повторила. – Диви, диви… артистична атмосфера зворушила її, але вона… як вона була убрана, Касунечко, як? – усміхнулася свавільно…

– Або я знаю як? – відповіла стара нетерпливо. – От виділа, що якось чорно, що один ґудзик її пальта баламкав уже на нитці, і що рукавички на пальцях були порозпорювані чи подерті, а впрочім, що я маю кождого оглядати!

– Жінко, – звернулася Ганнуся вже поважно до мене, – я не приймаю її до спілки! Се моє останнє слово. – І, обернувшись, пішла до хати.

Я сховала білет і пішла за нею. Про те не говорили ми більше.

По обіді закинула Ганнуся лижви на плечі і поїхала на совганку, а я пішла на годину конверзації[181] англійської мови.

В одної старшої англічанки, що вчила по-англійськи, сходилося два рази в тиждень більше дівчат і молодих людей і говорено по-англійськи. Се були для мене найкращі години в моїм житті…

Тут прийшло мені на думку спитатися, чи хто не знає Софії Дорошенко.