Розділ «Valse melancolique[174] Фрагмент»

– Годі, голубко, остануся вже старим типом, – відказувала я спокійно, бо знала надто добре її натуру чисту й без фальшу, щоб обурюватися її наскоро киненими словами. Противно, я постановила собі вже в сотий раз не відриватися від «ґрунту старих фрагментів», а оставатися тою самою, що досі, сторожити над нею, що в погоні за красою не зважала на лиховісні підшепти перепон життя й була б не одно горе перетерпіла, коли б не я… І хоч я не була ніяким новітнім типом, не мала жодних претензій до титулу «вибраної істоти» або «расової людини», – все ж таки розуміла її і знала, як і коли гамувати ту, справді артистичну натуру, а коли додавати охоти до польоту й піддержувати в добрій вірі на будучність.

– Коли останемося незамужніми женщинами, – говорила (слова «стара панна» ненавиділа), – то будемо також разом жити. Візьмемо собі ще третього члена в компанію, бо двох замало і не можна ніякої програми, ні статутів уложити, і будемо жити. Випробуємо третього компана, з яких прикмет складається він, який у нього темперамент, як завелика освіта, як задалеко сягає поглядами в минувшість або будучність, а відтак приймемо. Потім най надходять на нас ті страшила, якими лякають перед незамужністю, як – самітність, безпомічність, дивацтво і т. ін. Ми не будемо самітні. Не будемо смішні, не будемо, так сказати б, бідні. Будемо мати своє товариство, розуміється й мужчин, бо без мужчин – монотонно, – і будемо собі жити по душі. Тоді юрба переконається, що незамужня жінка – то не предмет насміху й пожалування, лише істота, що розвинулася неподілено. Значить: не будемо, приміром, жінками чоловіків або матерями, лише самими жінками. Ти розумієш? Будемо людьми, що не пішли ані в жінки, ані в матері, а розвинулися так вповні… Я не кажу, що йду саме до того ідеалу. Я живу штукою, і вона вдоволює цілковито мою душу; може бути, що й віддамся, не знаю, але коли не віддамся, то певно не буду застрашеною птахою, що мов цілий світ просить о прощення, що «мужа» не має… А ти?

– Я також, Ганнусю.

І я справді годилася з нею. Чому не жилось би двом-трьом незамужнім жінкам, коли згоджувались би своїми натурами, відповідали собі посполу в вимогах інтелігенції краще, як поодиноко? – се була також одна з таких новітніших думок, на які я з своїм «не артистичним міщанським розумом» не могла здобутися!..

Вона панувала наді мною, мов над якою підданою, і хоч я могла розпоряджувати своєю волею так вповні, як вона, і супротивитися їй, – я, проте, не чинила сього ніколи. Мене не боліло те підданство під її власть; сила якоїсь відпори не прокидалася в мені ніколи. Противно, коли виїздила не раз у своїх інтересах на час із дому, я навіть тужила за нею. За нею і за тою силою, що йшла від неї і надавала цілому нашому окружению характер і якесь життя…

Була гарна сама собою. Ясна, майже попеляста блондинка, з правильними рисами і дуже живими блискучими очима. Збудована була прегарно… А що в своїх постановах була скора й консеквентна, – я любила її безгранично, пристосовувалася до неї без надумання і, мов та ріка, так плила я спокійно виробленим нею руслом, щоб знов, як ріка, згубитися, може, й з іншими такими, як я, в житті, як у морі…

Мабуть, за те любила вона мене й називала своєю «жінкою»… Так жили ми вдвійку в гармонії довгий час. Я вчилася пильно до своїх різнородних іспитів, а вона малювала. Образ, над яким працювала невсипуче з розгорілими щоками, яким була перейнята до глибини душі, була велика копія образу Корреджо – «Віроломна». Малювала в переконанні і гордш вірі, що він удасться їй. Мабуть, то й розпалювало її талант і довело, що добилася цілі…

Одного разу йшло нам фінансово круто; а що найгірше – властитель дому підвищив чинш за кімнати.

Артистка роздразнилася.

Кидала речами об землю, роздирала ескізи, проклинала свою долю, що виглядала, як дрантива дівчина, і божилася, що воліла б таки зараз осліїїнути, як бути дальше маляркою…

Я ходила спокійно за нею, підносила речі й відбирала лагідно рисунки з рук, ховаючи їх незамітно, щоб не попалися їй наново в руки, придумуючи при тім, як би то зарадити лиху.

– Приберу ще годину англійської мови, і буде все добре, – успокоювала я її, а вона плакала, нарікаючи заєдно на своїх родичів, що посилали їй, на її думку, замало грошей.

– На те я не згоджуся, – перебила мене. – Гаруєш і так доволі тяжко. За книжками й зошитами ти вже й так втратила почуття свободи й зробила з себе якусь машину… Чиста погань із таким життям, що не мало собі кого на наругу вибрати, та нас!

– Чому не взяти мені годину? – боронилася я. – Від шостої до сьомої вечором маю саме вільний час. Замість ходити на виклади науки якоїсь там «гармонії» буду кого вчити французької або англійської мови, і зробимо біді кінець. Послухай мене, Ганнусю, – просила я її, – і пристань на те…

– Не хочу! Ліпше попродай усі свої образки! Оцей і той, і он той…

На се не могла знов я пристати. Знала надто добре, що значив у неї кождий образок, як була до кождого з них прив'язана, і яку долю призначила кождому з них. В кождім образку була, як не раз говорила, якась частина її істоти, а тепер мали б іти дорогою простого крамарського товару? Ні, я не згодилася. Придумала щось інше. Придумала й сказала. Взяти до спілки третього компана – і відносини зараз поправляться.

Вона дивилася хвильку своїми блискучими, з плачу почервонілими очима на мене, а відтак відтяла, що не пристане. Саме тепер брати чужу людину до спілки, коли вона сидить над викінченням образа, – праця така вимагає сама собою найліпших обставин. Чи я не зрозумію ніколи, що се значить «артизм» і що се таке – «твори»? Чи се значить крутити корбу, шити на машині або плести панчоху? Чи я вже цілком отупіла з того дурного бубнення, придуманого навмисне на те, щоб систематично задавлювати найтонші зворушення до свобідного розвою індивідуальності? Брати тепер чужу людину в хату, яка щонайменше буде балаклива, з лиця бридка і, розуміється, без крихти артистичної освіти, бог знає з якими некультурними привичками – чиста розпука!

– Чому се має бути зараз якась найгірша істота? – спитала я, вже потрохи роздразнена вибухами артистичної натури. – Будемо ж вибирати третю товаришку; коли не сподобається, не приймемо!

– Ага, певно, ти не приймеш із твоїм божеським серцем, що наказує ближнього любити більше, як себе самого…

– Ганнусю, будь добра! – просила я. – Ти замучуєш мене своєю вічною опозицією! Що ж робити, як нема іншого виходу? Як знаєш що ліпше, то скажи, і я згоджуся з тобою, а коли ні, пристань на мою раду.