Розділ «Valse melancolique[174] Фрагмент»

Думаючи про се й те, спинявся мій погляд усе наново на ній, на тій вузькій, високій темній половині, а гробова тишина, що панувала там, неначе сунулася на нас…

«Коли б їх хто замкнув легко так!» – промайнуло мені в голові, але я не мала охоти встати й підійти туди… Потім повело щось мій погляд на темно-понсовий фотель Софії, що стояв недалеко отоманки Ганнусі, коло коминка, де пересиджувала найрадше, роздягаючися в нім завсігди вигідно… Він стояв простий, дерев'яний, саме в тіні.

Ганнуся лежала на отоманці й мовчала, як я. Нараз обізвалася.

– Мартухо, запри двері від Софіїної кімнати…

– Запри ти їх!

– Мені лежиться так добре…

– То запрім їх разом! – попросила я непевним голосом і піднялася рішуче.

– Ходім!

Мов одним чуттям ведені, підійшли ми обі близько одна до другої й енергійним, поспішним рухом заперли… ні, гримнула дівчина дверми і замком…

– Разить мене темнота, – пробурмотіла, звиняючися, до мене, вхопила мене за руку й притягнула до себе на отоманку.

– Сиди тут!

Я сиділа мовчки. Не могла ніяк здобутися на яке слово. Щось замкнуло мені уста, на течію думок уклалося щось гамуюче, і якийсь прикрий неспокій обгорнув мене… Ціла душа ждала чогось…

Ганнуся мовчала, мов німа.

Згодом почулися кроки на сходах, – легкі, але повільні.

Се йшла Софія. Надходила чимраз ближче й ближче… врешті – ввійшла. Не привіталася, як звичайно. Мовби не бачила нас у кімнаті. Пішла просто до замкнених перед хвилею дверей, отворила їх і зайшла туди…

Ми чули, як вона там у кімнаті отворила вікно, далі, по якійсь хвилі, цілий верх фортеп'яна… там відложила, проти свого звичаю, капелюх і парасольку, і аж потім увійшла знов до нас.

Зблизилася повільним ритмічним кроком, мов тінь, і, немов другу тінь, тягнула щось із отвореної наново кімнати за собою…

Відтак усіла біля нас на свій фотель.

Мовчала.

– Добре, що ти прийшла, музико, – обізвалася Ганнуся, – ми вже так ждемо на тебе!