Розділ «Valse melancolique[174] Фрагмент»

– Се щось цілком без сильних акцій, – замітила та, підносячи здивовано брови вгору. – Правду сказавши, я надіялася чогось бурливішого…

– Ну, – сказала я, – не кождий годен творити голосні акції; але я не знаю, воно здається мені таким смутним ї блідим…

– Однак вона вижидає ще чогось від життя, – обізвалася артистка.

– О ні, не вижидає нічого більше!

– Ні? А що говорить Valse melancolique? За чим шукає в нім безустанно? Не словами, не поведениям, ані очима, ані руками своїми не шукає, лише самими звуками… і я знаю, за чим шукає…

– За чим, Ганнусю?

– Е, ти того не розумієш…

– Щастя, Ганнусю?

– Е, щастя! Його нема. Гармонії шукає, хоче гармонійно вижитися вповні. Шукає рівноваги. Розумієш, що то значить? Щоб не заважити надто вдолину й не піти без міри вгору, а саме як треба. Але – ти того не розумієш!

А далі по хвилі, глянувши вперед себе, десь немов у далечину гострим, пронизуючим, задуманим поглядом, сказала звільна з гірким усміхом:

– А я тобі кажу, Мартухо, як казала не раз уже, і не раз казати буду, що царство на землі належиться тобі…

Коли вернулася від матері, артистка кинулася до неї з подвійною любов'ю, – здавалося, відкрила на ній знов якусь там «красу»…

Але вона приїхала прибита. Її мати лежала дуже хора, і вона приїхала лише на те, щоб у родичів своїх учениць у музиці просити відпустки на дві неділі, бо мусила доконче назад вертати…

І, полагодивши свої орудки, виїхала знов, віддаючи нам під особливішу опіку свій улюблений інструмент, «щоб на нім жодна з посторонніх дівчат не грала й не дразнила фальшивими акордами резонатора».

Вернулася скорше, як за дві неділі.

Її мати померла, і по похороні вона вернулася.

Приїхала бліда, тиха – мов замерзла на тілі й дусі.

Коли ввійшла в кімнату, потягнула за собою довге пасмо холоду знадвору… Ганнуся аж рамена вгору підняла…

– Се подих смерті завис на мені, – оправдувалася вона, побачивши рух Ганнусі. Потім скаржилася, що не може огрітися…

Пізніше усіла на свій фотель коло коминка.