Розділ «Земля Повість»

– Ти! – вирвалося нараз нетерпеливо із її уст. – Чого ти ніби ждеш? Поки Михайло з війська верне?..

– Та й я маю ще до війська йти! – відповів похмуро. – Раз не взяли, але другий раз можуть узяти!

– І тебе? Таже вже Михайла відібрали?

– Та так, але я мушу за себе служити! – сказав знов хмарно. Вона помовчала хвилину, а відтак спитала:

– А якби ти ще одного брата мав, мусив би й той іти?

– Авжеж!

– А ти б конче мусив?

– Гадаєш, ні? Тоді тим більше!

– Чому тим більше?

– Бо при родичах усе б один лишився! Розумієш?

– Звідки ти се знаєш, хто тобі те казав? – спитала.

– Се я знаю! Та й від тата знаю! Те всі знають!

Вона замовкла й попала, як передше, у живу задуму.

По якійсь хвильці спитала:

– А як воно буває, як дома є лише один син?

– Тоді він може бути увільнений, тоді можна сказати: «Старі слабі, і він мусить лишитися дома, щоби старих доглядати та й господарством правити».

Вона не питала вже більше. І він замовк, скрутив собі папіросу, а вона почала гризти нігті. По якійсь хвилині обізвалася:

– Як Михайло прийде, то ти будеш мусив йти. А за-ким ти вернеш, то він ожениться, і старий дасть йому найліпшу землю. – Вона говорила се голосом, що чимраз більше знижався та упадав… Ніби бачила, як нараз її щастя розбивається, як гинуть усі надії.

– Та я не мушу йти до війська, – сказав.

– Але ж ти сам казав, що мусиш іти…