Розділ «Земля Повість»

Старий Івоніка був також нині потрохи підпитий, але в нього бувало се все наслідком великої радості або великого смутку.

Скоро лише гульба розпочалася, пересунувся він незамітно до Докії, своєї найближчої і найщирішої сусідки, кивнув до неї приязно головою і сказав півголосом:

– Докійко… кумко… всі нині веселі, але ніхто не знає, що там у моїм серці діється!..

– А в моїм, бадіко[26]! В моїм ніби ліпше?.. Ей, Боже добрий… Боже! – і, зітхнувши тяжко й глибоко, відсунулася і зробила йому місце коло себе.

– Та що ви хочете, Докіє? Ви ж віддаєте свою доньку!

Вона потакнула головою й усміхнулася гірко.

– Віддаю її! Віддаю її, голубку ту мою милу! – відповіла, спускаючи голос і вимовляючи кожде слово звільна й з натиском. Притім повернула головою за гуляючою донькою і гляділа на неї таким виразом, неначеб вона тиха й мертва лежала перед нею на лаві.

– А що я маю казати? Ви знаєте, що я нічого іншого в світі не бажав собі, як вашу Парасинку для свого Михайла! Вона буде така, як ви! Добра й чесна ґаздиня! Усяку роботу знає і лад тримає у хаті. А хата в неї, як та біла стіна. Наші поля граничать з собою, становлять одну рівнину, їх сила однака. А що на них уродиться, однако гарне й добре буває. Наш товар найкращий у селі, а наша честь, Докійко, наша честь – вона найголосніша у селі! О Докійко, – кликнув болісно і вдарив зі щирою розпукою кулаком об стіл, що стояв поблизу нього. – Я вас шаную, я вас шаную і кланяюся вам, бо ви перша ґаздиня в селі й усі се знають… Але чому ви не хотіли подержати Парасинку ще зо три роки коло себе?

Замість відповіді вказала вона хмарним поглядом на Василя, а по якійсь хвилі додала майже поважно:

– Я слабовита. Смерть мене не обійде, як мій час прийде…

– О, смерть! – сказав він і похилив смутно голову на груди. – Смерть одна робить, що сама хоче, і має велику силу проти нас. Та все ж ви не мали чого так спішитися!

– Ви журитеся, що не дістанете невістки, бадіко?.. – спитала Докія. – Не журіться! Нема, відай, у селі такої, що не хотіла би вашого Михайла! Та буде його жінкою, яку йому Бог назначить. Поки що тіштеся ним, що працьовитий та чесний. По всіх селах навкруги немає йому пари – такий добрий. Вже як він колись не стане першим у селі або й двірником, то, відай, доброму й не ступати по землі. Най уже на тім скінчиться, що вони не могли побратися. Най уже так буде! І ви хотіли – і я хотіла! А от прийшов такий час, що все інакше склалося, якби чужою рукою! Так, відай, Бог хотів, бадіко!

На ті слова Івоніка замовк. Він зложив руки, мов до молитви, і приблизив їх до уст.

– Михайлику! – сказав він. – Михайлику! сину ти мій!

Потім стиснув їх, мов у німій мольбі, й замовк. Великі сльози закрутилися в його очах, і голова легенько в нього задрижала. Був сильно зворушений.

Докія, побачивши се, сама розжалобилася. Вона любила свою Парасинку, але вже так, як він любив ось того свого хлопця… мабуть, ніхто на світі не любив більше своїх дітей…

– А відтак у вас є й молодший Сава! – докинула по хвилині мовчання.

У старого змінився нараз вираз лиця.

– Сава… – сказав він протяжно й журливо. – Сава вже не Михайло! І він мій син! Адіть, Докійко, тут приріс мені до серця змалку, як грудка! Я люблю його, бо що – і він мій син! Але він – то вже інша галузь. Росте й горнеться кудись… та не до доброго й не до нас. Він роботи боїться, йому танець у голові. Зо стрільбою[27] ходив би день і ніч по полі й по лісі, а про хату думає лише тоді, коли мамалиґа на кружок вивернеться. Йому однаково, чи товар поєний, чи ні, – коби йому спрага не допікала. Йому однаково, яка погода надворі, чи се землі і збіжжю по добру, чи се бджолу не вбиває, – коби він у своїх збитках мав гаразд, коби йому меду доволі, аби потайком із горівкою змішати та бог знає з ким випити!

– Він ще молодий, бадіко!