Розділ «Земля Повість»

– Таке-бо і лучається хіба раз на триста років! – почувся нараз голос Петра, що виринув при боку сестри.

– Там сьогодні хрест забили. Най покійний знає, де згубив свою душу, як пройде колись лісом, а живі нехай знають, де змовити за його душу «Отче наш». Адіть, яка ніч! Ей, Господи Боже, ти вже знаєш, що робиш!

Вийшли на поле, й у препишному місячному сяєві указався їм виразно «сусідній» ліс, бурдей і все, що їх окружає. Небо зносилося лагідною глибиною над землею, а зорі дрібніли сріблом, немов усміхалися. Над лісами здіймалася синьо-прозора імла.

– Старі не поїхали до лісу, поїхали додому! Сьогодні буде бурдей уперше сам стояти, відколи він на оцьому полі! – обізвався один із гурту.

– Вони будуть дома випрятувати[143] та межи собою душу поминати. Геть ослабли! – сказала білоголова старуха, відтак додала: – Адіть, скільки очей дістав «сусідній» ліс!

– А всі очі огняні! Се свічки, ліхтарні та й смолоскипи, що освічують столи! Здалеку виглядають, як огневі кулі! Хто був би гадав, що в тім лісі скоїться…

– Вже я до нього кроком не поступлю, хоч би навіть знала, що замерзну! – промовила старуха.

– А я й по гриби туди не піду, хоч би навіть знала, що ніколи грибка й у рот не візьму! – завела й собі одна молодиця. – Не дай, Господи!

– Та люди туди й ніколи-таки не заходили! – об'ясняла Докія.

– Хіба по дрівця опівночі, як бабка… – пошуткував Петро. – В іншому лісі чоловік і такої пропасниці не дістав би, як в оцім сьогодні Сава. В ньому мусить щось нечисте снуватися, мусить чоловікові по разові розум відбирати! Бог зна, що тому тої ночі в голові прокинулося, що огрішив так тяжко душу, навіки…

– Покійному була, мабуть, там смерть призначена! – сповіщала бабуся. – Марійка казала, що він усе в тім лісі любувався! Все його туди тягнуло! Але чого убійник хотів від нього?

– Хто може сказати, що душогубові тепер ліпше? Не дай Боже мати людську душу на своїй совісті…

Замовкли.

Чотири постаті перейшли їм дорогу, звернули до лісної дороги й попрямували в «сусідній» ліс.

– Виділи ви, хто се був? – спитав Петро, моргнувши хитро очима.

– Хто?

– Таже Григорій із жінкою та й зі своєю гадючкою! А четверта, то «кланцата», Аннина мама. Ей, того б я їх обоє побив: кланцату та й он ту чорну! Я вам лише оце кажу: хто мав руку в тім ділі, то мав; але вона певно, що мала! Адіть, заприязнилася вже з кланцатою, пізналися відьми…

Докія завернула додому, а інші подалися до лісу.

Надворі сяєво місяця, блиск зір, а в лісі язики свічок і жаріюча полумінь смолоскипів.

Червонава луна смолоскипів грається пильно по грубих деревах і чорних гілляках та кидає огнисті рухливі плями по грубо опалім листі на землі. В лісну тишину кидаються голоси. Зразу поодиноко, напрочуд дзвінко й чутно, а відтак гуртами. Вкінці мішаються в один барвний густий гамір і розбігаються живим відгомоном у затишні, неосвічені закутки лісу.