Розділ «Земля Повість»

– Я мав станути перед комісією та й сказати? Я, одніський свідок, і можу на те присягнути, що один брат убив другого, бо я їх здибав? Мав би я оце татові зробити? Чи у мене нема душі? Хто б се татові зробив, хто б зрабував[140] йому одніську дитину! Я не знаю! Ніхто не хоче на свою душу брати каменя! Се ж прецінь, адіть, таке: брат забив брата; а тато – обом тато.

– Борони, Господи, від такого! – зойкнула стара.

– Але його кара не мине! Бог його сам виказав! Господь сам найліпший свідок! Недурно ж дав тоді таку ясну нічечку!

В тій хвилі вийшла з хати Докія.

– Труна вже замкнена! – сповістила беззвучним голосом. – Івоніка сам закрив її! Ніхто не смів її доторкнутися! Той чоловік з заліза!

– Але він з розуму зійшов! – обізвався старий Петро. – Не говорить до нікого словечка, а подивіться лише на його очі! Нікого перед собою не видить!

– У нього Христос вступив! – пробуркотала старуха. – Як хто мовчить з таким жалем на душі, то, кажуть, Христос у нього вступив!

Хто зачув слово «Христос», той перехрестився.

– Панотець співають, благословлять. Чи се ти, Ан-но? – спитала Докія, звертаючися до дівочої постаті, що ледве чутно воліклася ід гуртові.

– Я, – відповіла протягло, зовсім беззвучно і з великим напруженням.

Всі з поблизької групи озирнулися. Тут стояла Анна. Зовсім не та сама.

Глибоке мовчання наступило, і чутно було лише старечий притишений голос панотця в хаті.

Сто очей звернулося на дівчину. Але вона нікого не бачила. У неї очі потупилися в землю, а голова похилилася безвладно на один бік. Чорне волосся, розплетене на знак жалоби, спливало довгою струєю по її плечах… Ледве держалася на ногах, і нікого не було коло неї, о кого б могла була обпертися.

Стояла сама і, здавалося, стоячи дрімала…

Її худе обличчя було жовте, мов віск, а коло уст вирилася морщина, що, вибігаючи із-за ніздря, губилася в кутику уст.

– Ади, яка стала!

– Та й за одну ніч…

– Ей Боже!..

Оберталася поволі й автоматично й рушала головою так обережно, неначеб воду в ній мала, одначе се був лише безіменний біль, що займив її голову. Здавалося, що вся її енергія, все життя, що показалися недавно, – загинули. Жаль привів спустошення із собою, котрі ніколи не могли загладитися.

– Вночі зривалася з постелі й бігла до нього! – прошептала Докія старусі до вуха. – Не пам'ятала себе, а сьогодні встала, мов тінь, із постелі, та й як тінь снується! Її мама тут! Он там стоїть із моїм чоловіком коло брами та й лопотить. Паскудна така, неначеб просто з пекла прийшла. На світі погана жінка. Як довідалася, що оце небіжчик мав дівчину за свою, то таки була б її вбила за те, що вона лишилася з дитиною, та отак іще… не звінчавшися. Ледве ми оборонили її. Зараз-таки зрання, вчора ще, прибігла та хотіла її бити. «А ти, сяка-така, – кричала, – що ти наробила?» Надвечір, як вона вже лежала, прибігла знов. Щастя, що Василь був дома. Як підвів кулак та як скрикнув на неї, то та зараз десь щезла. Вона хоче, аби дівчина упімнулася у старих, аби її взяли тепер до себе та записали Михайлову партику…