Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

– За Раду хоче, щоб побив добре? – питає сухо Іваниха Дубиха і проникає циганку, яка мовчки слухає, очима.

– Та нехай, не боюся. А не найду, не стріну нікого, вернуся. Окрім вас, пані (так звала Іваниху Дубиху, що все в чорному ходила), не маю нікого в світі.

– А дитину як лишаєш? – питає Іваниха і вказує на малу Тетянку, що таки вештається і собі поважно між обома жінками, мов розуміє, що її пістунка відходить чи не назавше від неї.

– Ой! – зойкнула Мавра, розридавшись вголос. – Ой, не обтяжайте ще гірше бідне серце Маврине.

Одначе успокоївшись по недовгім часі, ішла.

Люди, бачачи її на відході з торбами, переповненими якимсь зіллям та лахміттям, сміялися вслід за нею.

– А он, – ругалися, – Мавра йде вже знов у світ. Іде шукати цигана-пару. Її одної замало в селі. У вдовиці обгорнув її сум.

Вона від’їдалася гіркими прокльонами, сиплючи при тім іскрами погорди з чудових своїх чорних і сумних очей, і йшла.

Вертаючи по кількох місяцях, а іноді і по році, по таких мандрівках нараз під Чабаницю, втомлена і розчарована, ридала неповздержно з утіхи, побачивши підрослу під її неприсутність Тетянку, яка тішилася нею більше, як би самою матір’ю. А Іванисі Дубисі падала знов до ніг, як при відході, і, цілуючи її коліна, молила:

– Прийміть мене знов до Тетянки, славна господине! Мені було вас слухати, а не свого циганського розуму. Набідилася лише між чужими, набралася лайок, упокорень, ругань і знов повернула, не подибавши нікого. Ні батька-матері, ні про дитину не чула, ні про своїх людей не розвідалася, ні про самого Раду – лише стільки, що межи чужими людьми чудотворним зіллям торгувала… і то тут, то там поворожила… і от гостинця вам та душечці своїй принесла. – При тих словах ставила які-небудь звичайні лакітки, які любила сама пристрасно їсти, перед поважну Іваниху Дубиху і її малу доньку.

В кілька років по дослідній мандрівці в світ, саме як Тетянці йшло на дванадцятий рік, станула Мавра одного разу перед Іваниху Дубиху з просьбою дозволити їй відокремитися від неї і замешкати деінде.

Іваниха Дубиха зчудувалася.

– Ви добрі для мене, мамцю-господине, – поясняла. – Ви і ваша голубка дорога, але сільські люди… вже надто допікають, глузують тут в вашім млині з мене. – І з тими словами розплакалася на добре.

– Як-то глузують? – спитала Іваниха, знаючи добре, що з бідної нещасливої глузували іноді селяни, особливо чужі в млині.

– Та як же, не знаєте, мабуть, і самі? – відказувала роздразнено Мавра, закурюючи свою люльку та пахкаючи з неї голосно, причім набирала відваги опиратися іноді навіть і самій Іванисі Дубисі. – Все, котрий зайде, – мовляла, – на ваше обійстя, поглузує з мене. «А ще довго будеш, – кажуть примівками, – муку в млині молоти? Довго ще чорними очима колеса обертати?» Побий їх сила Божа, – закляла. – Або знов, що найгірше жаль, бо се вже за вас і за мою доньку. «Обсипуєш ти добре, – питають, – хату Дубихи циганським зіллям, щоб багачі навідувалися до її доньки вже відтепер? Вона вже нівроку, ади – підростає». А другий каже: «Та де, – каже, – підсипує. Якби сього вміла, сама й собі б наворожила, аби приїхав чорний з шатра, бодай на старій мітлі, і засватав, бо ади, вже посивіла, дарма що очима світить, як чорний кіт з-під печі».

– От таке, господине-мамцю, зачуваю я сотки разів від людей – і чим рік, то все більше. Не годна вже більше… А й вам неслава, що таке верзуть про ту, що живе в вашій хаті, що вашу Тетянку вибавила й дозирає. Нехай я уступлюся з хати, вони самі замовкнуть.

Іваниха розсердилася. Вона не довіряла цілком циганці, про яку знала, що в неї був хитрий розум і язик на місці і вона відтинала кождому, хто посмів її прикрим словом подразнити, гірше, як оса.

– Я тобі не вірю, Мавро, – говорила, бажаючи тим способом вивідатися правдиву причину постанови пістунки своєї дитини. – Не вірю я, Мавро. В тебе інша причина, що хочеш нас покинути. Мене і мою дитину. Ліпше скажи правду і не крути. Ти, мабуть, змовилася з деякими циганами під час твоїх мандрівок і хочеш вертати назад в Угорщину. Чи не так?

Мавра заперечила. Не до своїх людей вона хотіла. Як не віднайшла досі батька-матері, дитини, ба навіть і чоловіка-ворога та інших людей – відтепер не найде, і їй вже байдуже. Вона не до своїх людей хоче, що викинули її, молоду, як звірюку, з-поміж себе, знівечили долю, – а спокою вона хоче і відтепер зажити по їхньому звичаю. Ось що.

– Та як се? – зчудувалася знов Іваниха Дубиха, що ніколи не зачувала подібної думки з уст Маври.