Розділ «Частина друга»

– То, може би-сте, були ласкаві піти д'хаті – я би шос хтів зговорити з вами.

Здивований іде Василь до хати: щось дуже лагідно говорить прихожий.

В хаті ще чудніше. Кланяється незнайомий Василеві раз, кланяється два, кланяється й три. Потім ставить на стіл велику бутлю горілки, кладе два буханці білого хліба такого, що зроду такий не лежав тут на столі у Довбушів. Фаску масла кладе, бринзи, ковбаси такий кавалок, як кінська нога.

А виклавши все це з бесагів, поклонився ще раз і каже:

– Прошю вас приймити цес дарунок та й аби-сте були ласкаві сказати своїм синам, аби вни мене не грабували.

Ага… Ось воно що…

Лице Василя набрало ясновельможної поваги.

– А ти хто?

– А я називаюся Йосель, Йосель Бергштейн. Я орендую шинок у Лючі. Так я видів ваших синів – уй… Шо за хлопи… Єк дуб'є… Слава Богу, шо-сте дочекали таких синів…

Може, й не цілком Йосель славив Бога за Довбушевих синів, але бодай так говорив.

Дивлячись на солідні аргументи, якими підкріпив Йосель своє прохання, Василь з повагою відповів Йоселеві:

– Не бійси, Йоську, нічого і йди собі д'хаті супокійно. А йк прийдут ід тобі сини, то скажи, шо був у мене й шо я велів їм тебе не займати. Дай їм їсти-пити – та ото й по всему. А коби таки конче хтіли рабувати, то вилай їх порєн-но та й скажи, шо гєдєві донесеш.

Лице Йося зробилося сумним. «Вилай добре… Се тоді, як корчма горить, звідусюди пістолетні вистріли, а коло горла тобі ножик тримають. Вилай добре, коли я один, а їх десять, а може, сто – я знаю?»

І тому скорбно від озвався Йосьо:

– Ци мені лаяти таких великих панів?… Та я й подивитиси на ні бою. От єкби… єкби ви були ласкаві дати мені знак єкий… шос із себе…

Василь сміявся:

– А шо я ті дам із себе? Гачі дати? То в мене вни онні – ци я му ходити без штанів, га-га-га…

Йосьо дивився по хаті – що би таке взяти. Але в халупі Василевій було голо.

Погляд шинкаря впав на засмальцьовану крисаню старого Василя. Тій кресані було, мабуть, стілько ж літ, скільки й самому Василеві. Зашкарубла, просмальцьована, вона виглядала на якийсь безформний шматок шкіри невизначеного кольору чи кольорів. То була неписана історія життя її власника – Василя Довбуша. Зрештою не можна було би сказати, що неписана, бо там все було написано, тільки не тим чи іншим алфавітом, а певними, самому лише Василеві зрозумілими ієрогліфами.

От шпалаба урвана. Це ще парубком відбивався від десятка леґінів із сусіднього села, куди ходив до дівчат. Не тому, щоби своїх бракувало, а так, із буйності.