Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

Коли остання надія зникла і розчарований вершник відпустив вуздечку, кінь зненацька голосно заіржав і рвонув з місця настільки жваво, що князь ледь встиг пригнутися до його шиї, щоб ненароком не вилетіти із сідла через навислу над стежкою розкидисту гілку. І буквально за кілька хвилин вороний виніс його просто до заповітної мети!

Низько схиливши голову, тварина заходилася з жадібністю пити холодну джерельну воду. Вишневецький спішився, поплескуванням долоні відігнав коня, тихо мовив: «Іди поки що, я тебе покличу, коли знадобишся», – після чого впав на коліна, випив рівно сім пригорщей крижаної води, обмив у ній обличчя, сів просто на посипану торішнім прілим листям землю й, не мигаючи, уп’явся в непроглядно-чорну глибину джерела.

Скільки минуло часу, він не знав, – але явно чимало. Нарешті десь збоку почувся шерех, потім тамтешні кущі розсунулися, і в їхньому просвіті виник сивоволосий старець, що статечно мовив:

– Вітаю тебе, князю!

– І тобі здраствувати, – відгукнувся Дмитро, повільно піднімаючись із землі й обтрушуючи одяг від налиплого прілого листя.

– Що привело тебе сюди?

– Я прийшов за порадою… – почав князь.

Однак старець досить безцеремонно перервав його:

– Навіщо тобі порада, князю? Для себе ти вже все вирішив…

– Помиляєшся! Я не знаю, як діяти, мене гризуть і мучать сумніви!..

Старий чи то посміхнувся, чи то зітхнув. Від цього Вишневецький, який зібрався викласти нову порцію заперечень, осікся й сказав щось зовсім інше:

– Тоді, можливо, поясниш, що ж зі мною сталося?

– Ну, що, що… Звичайна людська заздрість і жадібність!

– Але я так кохаю Олену!..

– Пам’ятай, князю, про одне: якщо одружишся – втратиш дану тобі незвичайну силу. Невже ти хочеш цього?

– А якщо це моя доля?! – скрикнув зневірений Дмитро. – Я за стільки років зустрів людину… дівчину, настільки близьку мені за духом… хоча вона всього лише слабке юне створіння!..

– Це омана, князю, жорстока мара. Будь-яка жінка здається чоловікові слабкою й безпомічною, але ж подолати її…

– Її образ змушує мене ніяковіти! – продовжував Вишневецький, немовби не чуючи старця. – Олена настільки чиста й безневинна… Що штовхнуло її на зрадництво?

– Гальшка тут взагалі ні при чому. Вона те чисте джерело, що ти покликаний був оберігати, – от що необхідно було робити, а не затівати сватання! Тим паче, за участю короля. Я не хотів би втручатися, князю… але згадай ще раз останні події! Перебери їх у пам’яті уважно, відкинувши емоції, тоді зрозумієш, що ж відбулося насправді.

– Не я винен у тому, що сталося, а от вони!..