Розділ «Частина І Попівна з Рогатина»

– А що можеш сказати нам ти, Гюльбехар? – тим часом звернулася валіде до смаглявої красуні. Та явно не очікувала подібного повороту подій, тому стояла, мовчки озираючись навколо.

Улюблена ікбал султана, мати шах-заде Мустафи, хоч і була досить могутня, але в гаремі все-таки командувала валіде. Мати султана воліла перебувати у своїх покоях і без особливої потреби не виходити в загальний зал нижнього гарему – у цю подобу брудного свинарника. Гюльбехар користувалася з цього і коїла що хотіла не тільки у своїх покоях, але й за їхніми межами. Їй нічого не вартувало штовхнути, вдарити, останніми словами обізвати, образити будь-яку одаліску або служницю… Від цього ікбал навіть діставала особливе задоволення! Та відповідати за подібне свавілля Гюльбехар не звикла, тому й розгубилася.

– Все зрозуміло, – презирливо процідила валіде й звернулася до євнухів, вказуючи на Роксолану: – А тепер відповідайте ви, хто ця рабиня?

Євнухи щось улесливо зашепотіли валіде на вухо, один з них простягнув поважного вигляду папера.

– Добре, і з цим розібралися, – кивнула мати султана, а потім голосно звернулася до юрби жінок, вказуючи на Роксолану: – Слухайте й запам’ятовуйте: це моя нова служниця! Усі це запам’ятали?

– О так, валіде-султан!.. – хором відповіли мешканки нижнього гарему.

Тоді валіде обернулася до євнухів і гнівно гримнула:

– Але чому мені не доповіли, коли прибула моя нова служниця – між іншим, подарована мені на знак особливої уваги не ким-небудь, а самим Ібрагімом-ефенді?! Й чому мою нову служницю відправили до нижнього гарему, а не в мої особисті покої?!

– О велика пані, не карай нас! Було вже надто пізно, ми не хотіли тебе турбувати, тому відправили твою служницю сюди, у нижній гарем, усього лише на одну-єдину ніч… – заскиглили євнухи.

– Дивіться ж! Потім з вами розберуся! – пообіцяла велика валіде й звернулася до русинки:

– Як тебе звати?

Досі не отямившись від шоку, Роксолана замість відповіді голосно розреготалася. Подумки повторюючи забуту назву рідного містечка, вона забула нове звучне ім’я, яким нагородив її колишній хазяїн, і тепер не знала, що відповісти могутній валіде. Це здалося їй неймовірно смішним.

– Як бачиш, пані, її ім’я настільки ж забавне, як і вона сама: її звуть Хуррем[29], – відповіла замість Роксолани Гюльбехар і відразу звернулася до юрби жінок: – А ви що думаєте? Хіба це не смішно?

Побоюючись можливої помсти злопам’ятної ікбал, жінки підлесливо захихикали. Ім’я «Хуррем» не передвіщало лиха нікому: ні всемогутній Гюльбехар, ні валіде Хафізі, ні султанським сестрам, ні огрядному чорношкірому кізляр-азі – старшому євнухові… Поки ще нікому!.. Поки ще вони всі веселилися.

Поки ще!..

– Мовчати!!! – грізно гаркнула валіде Хафіза. – Побійтеся Аллаха, припиніть дурні глузування!.. Мій почет священний. Ця жінка – моя служниця, і я нікому не дозволю глузувати з неї. Особливо тобі, Гюльбехар!.. Тому запам’ятайте гарненько: хто ще бодай раз затіє скандал з кимось із моїх людей – того очікує суворе покарання. Сподіваюся, усі пам’ятають, що своїх слуг караю тільки я сама й ніхто інший?!

Смішки миттю припинилися, всі присутні дружно схилилися перед валіде-султан. Тоді вона повернулася до Гюльбехар і мовила:

– Я зараз дуже зайнята, тому з тобою розберуся пізніше. Зрозуміла?

Гюльбехар усе давно зрозуміла, проте відчувала повну безкарність. Статус ікбал останнім часом дуже сильно піднявся при дворі. Султан дедалі рідше заглядав до матері й любих сестер, зате дедалі частіше відвідував Махідевран. Тому, мовчки вислухавши погрози Хафізи, Гюльбехар гордовито пішла у свої покої.

Тоді валіде оцінюючи подивилася на новоприбулу служницю й подумала: «Чи настільки розумна ця русинка, як описував Ібрагім? Зовні дуже навіть мила, густе вогненне волосся, великі зелені очі… Щоправда, не красуня, як клята Гюльбехар… Втім, це не головне: вона явно виділяється з юрби незатребуваних одалісок, якими кишить нижній гарем і які роками залишаються без уваги султана. Що ж, подивимося!..»