Розділ «1. Оксамитові очі демона»

– Напевне, ящик, – тихо сказав. – Тєлік-то тридцяти-шестидюймовий. Цей грьобаний тєлік. Він винуватий. Да!

Годинник на вежі видав температуру. В небі висіло кілька птахів. Нерухомість світу поєднує тебе зі смертю. А ще люди, які невідомо чого снують туди-сюди.

– Треба щось вирішувати.

На широчезному балконі зайцями бігали сонячні тіні.

– Тєлік на тридцять шість дюймів? – запитав я.

– Я не капелюшних справ майстер. – Макс довго зизив оком через праве плече. У нього собачий погляд. Як у хорошого собаки. Нічого поганого. – Думай, ти у нас краще кип'ятиш черепушкою.

– Значить, так… Витягуй ковбаси…

– Шо-шо? Які ще, в хуя, ковбаси?

Годинник проквакав рекламний ролик. Макс відригнув.

– Ти ходив на «Любе»? – спитав Макс. – По-моєму, їхній той, основний, справжній мужик. Га? Як ти думаєш? – Потім вилупився на рекламу, де якась руда лахудра натягувала купальник. – Блядь, а я б їй вжарив. Га?

– Я тебе, ідіот, запитую: кишки повитягував?

Макс надув губи, він завжди надував їх, коли починав ворушити кеглями.

– Да? Ну да… Не помню…

Ми повернулися і стали вивантажувати ящика. Витягував усі ці причандали Макс, а я чекав, коли проб'є годинник. Макс якраз розкладав нутрощі Тоцького на підлозі, як двері у передпокої рипнули і почулися легкі, сомнамбулічні кроки. Макс роздявив рота, завмер. Наче пес, котрий хотів гавкнути, а побачивши лева, наклав під себе купу. Печінка Тоцького ляпнула разом з дверним замком. Тільки з'явилася голова, я зацідив кулаком. Потрапив під ліве око. Ми схилилися зі знанням діла над прибульцем.

– Баба, – сказав Макс.

– Угу…

Макс, висолопивши язика, зробив коло над жінкою в сріблястій сукні. Вона лежала на животі, витягнувши наперед руки. Макс відійшов до свого робочого місця. Став спиною. Я нахилився і повернув їй голову руками. Обличчя у неї було блідим, з чорними дугами брів. Жінка ще встигла бликнути на мене зеленими оксамитовими очима і відключилася. У неї все при собі. Не так як у тих бабів, що вроді б і все тіп-топ, а нема за що зачепитися. Але не на мій смак. Я люблю блондинок. Холодних та недоступних, а дивись, дає так, що срать просто хочеться від щастя. І очі в неї неймовірно красиві. Така як психоне, що такса тобі, – може і горлянку перегризти.

– Класна баба, да? – вирік Макс. І я вже почав підозрювати масінький бунт. З ним це раз на десять років трапляється. Кеглі починають працювати неправдоподібно швидко.

– Я не люблю таких, – сказав я. – Вона худа. Хіба що срака… Як у моделі…

Макс ще раз оббіг навколо тіла.