Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

Перш ніж заснути, я довго міркував про різні способи подолання міжнаціональних бар'єрів і недовіри. Та атмосфера, яку навколо створили дві пісні, вже не здавалася мені чарівною. Я бачив, що ситуація стара як світ, і те, що саме жінки ворогуючих народів своїм співом налагоджують мир і спокій, не стільки несподівано, скільки закономірно. Ось він, універсальний давній спосіб утихомирити міжнаціональні конфлікти на будь-якому рівні. Є, звісно, й інші способи. Українець Миклухо-Маклай, коли вийшов на папуаський берег і побачив перед собою розбурханий озброєний натовп аборигенів, демонстративно ліг спати просто на пісок. Ми ніколи не дізнаємося, що про нього подумали в цей момент папуаси. Важко собі уявити, щоб Миклухо-Маклай, зійшовши на берег, раптом заспівав би папуасам «Розпрягайте, хлопці, коні». Тут уже, щоб усе закінчилося мирно, йому знадобився би перекладач-синхроніст. Так, подумав я, пісні годяться для залагодження міжнаціональних конфліктів, але не міжрасових.

Так лежав я, натомлений, обіймаючи рукою вже сплячу Гулю і поглядаючи на високі зорі. Похропування Петра здавалося мені мирною мелодією, що навіювала добрі сни. Я лежав і міркував у такт цьому похропуванню, доки не заснув.

38

Сон мій був важким і закінчився огидно до нудоти. Я прокинувся від болю в ногах і руках. Знову мої руки були зв'язані за спиною, і зап'ястки нили від мотузки, що вгризлася в них і стягнула значно міцніше, ніж перше. «Так, — подумав я, — ось тобі й довірився пісням». Я перекотився на бік і якийсь час не міг нічого збагнути. Переді мною, також зв'язані й у тих самих позах, лежали і Гуля, і Петро з Галею. Від цього видовища я просто очманів і на якусь мить забув про власні мотузки. Усі ми не спали, але перебували у шоковому стані, мовчали, подумки пережовуючи те, що відбулося. У моїй голові замерехтіли різноманітні здогади, що більше скидалися на сюжети фільмів про американських індіанців. Я не бачив поруч нікого, хто міг би виявитися власником мотузок, що скували нас. І ця тиша почала нагнітати нервовий страх перед невідомим.

Я примусив думки уповільнити плин. Намагався аналізувати спокійно. Якщо зв’язали і мене, і українців, то, можливо, це справа рук якихось казахів. Але ж і Гулю зв’язали? Імовірно, вони зв’язували нас уночі й не розгледіли її. А потім, іще до світанку, забралися геть? І ось незабаром повернуться, й тоді, певно, якщо це казахи, Гуля знайде з ними спільну мову. Може, і співати не доведеться?

Раптом тишу розколошкали гучні кроки, що долинули з-за найближчого кам’яного язика. Здавалося, що хтось навмисно карбує крок, аби нагнати на нас страху. Петро теж почув кроки і повернув голову в їхній бік.

З-поза кам’яного язика вийшов не душман і не казах, а рослявий і міцно збитий чоловік-слов’янин у спортивному костюмі «Адидас». На вигляд йому було років п’ятдесят.

Доглянуті вуса і блиск гладенько поголених щік якось не в’язалися з дикою красою пустелі й нашим, теж вельми здичавілим, виглядом.

«Мафіозі?! — промайнула думка, але тут-таки закортіло у подиві знизати плечима. — Хто ми такі? Чим заслужили на цю честь, щоб нас підстерігати і вночі зв’язувати? Викуп, принаймні за мене, ніхто не платитиме, за Петра і Галю теж навряд чи. Залишається Гуля, але хоч вона, як мені здається, гідна полону і без перспективи викупу, чи не доречніше було би просто викрасти її, поки ми спали, якщо вже вони такі спритні?»

Вусатий «адидасівець» зупинився над Петром і втупив у нього ядучий погляд.

— Ну шо? — несподівано оксамитно запитав він російською мовою, чи радше рідним суржиком, злегка нахилившись, так що обличчя зависло над головою Петра. — Мало тобі було по Києву всякі мітинги і бешкети устраювати, то ти ше й до Казахстану добрався? Зажди, додому вернемся, я тобі покажу! У нас про тебе вже цілий відеофільм є!

— Тьху ти! — сплюнув набік Петро, на його обличчі заграла зла посмішка. — Ти диви, хто до нас прилучився! Пане полковнику... Як вас там на ім’я та по батькові?

— А ти шо, не знаєш?

— Я-то знаю, а ось москаль, — Петро кивнув на мене, — либонь, вас уперше вздрів.

— Мене звати полковник СБУ Тараненко Вітольд Юхимович, — промовив «адидасівець» і водночас кинув у мій бік погляд без особливого зацікавлення. Було очевидно, що його зацікавлення лежить перед ним на підстилці, зв’язане по руках і ногах.

— Ну, а як твоїх дружків звати? — полковник присів, нахилившись іще нижче до Петра.

— Вони мені такі ж друзі, як і ви, пане полковнику.

— Жалко, — протягнув Тараненко. — А я надіявся, шо ви подружитесь! З капітаном Семеновим ви ж подружилися! Політика — політикою, а людські отношенія — це ж зовсім друге діло! Правда, Галя? — він перевів погляд на чорняву українку.

Вона мовчки відвернулася, хоча до цього уважно дивилася на полковника.

— Да ладно, — полковник посміхнувся, звівся на ноги і підійшов до мене. — То шо, Ніколай Іванович Сотников, будем знайомиться?